— Хто стріляв, питаєте? Я стріляв. Дивіться, це моя… У нього в руках був короткий мушкет, схожий на обріз, хоч і стара, іржава, але міцна, важка рушниця.
— От так Найден! Де ти її дістав?
— Дай подивитись. Може, продаси?
— Ти її не знайшов, а вкрав!
Горбань мовчав, міцно стиснувши рушницю в руках, готовий кусатись і дряпатися, аби хтось спробував її відібрати. Нарешті переконавшись, що ніхто не збирається відбирати в нього рушницю, швидко сховав її під абу і, усміхнувшись, сказав:
— Не знайшов я її. Вбив одного кирджалія… і взяв…
Селяни зареготали. Настрій у людей швидко змінився, і вони почали жартувати. Хтось спробував забрати в горбаня рушницю. Жінки, збагнувши, що саме через нього натерпілися страху, почали його клясти. Дітлахи, пробравшись між дорослими, хапали його за горб. Горбань розсердився, вищирився. Найбільше він боявся за рушницю. Затиснувши її під пахвою, він вирвався й кинувся тікати, хоч ніхто за ним не гнався.
Селяни сміялися.
— Каліка, а який злий!
— Позначив його Бог. Бережись такого!
— Невже такий народився?
— Хай йому абищо! Не народився, а дитиною впав з великої висоти. Видужати видужав, а горб зостався.
— Ким він Калмучці доводиться? Син чи онук?
— Хіба розбереш цю брехуху? Раз каже — син, а вдруге — онук. А деколи вигадує, що в руїнах знайшла… П'ятнадцять років тому, коли так само від кирджаліїв тікали, щоб вони всі, кровопивці, виздихали! Знайшла — ну й охрестила Найденом: знайдений, бачите…
Горбань прибіг додому. Баба Яна Калмучка сиділа на порозі. Вона не чула й не знала, що село тікало до лісу.
— Дай хліба! — крикнув горбань у неї над головою, як кричать глухому.
— Хліба? — тихо й спокійно мовила стара. — Немає в мене хліба. Якби мала хліб, то й сама з'їла б. У чорбаджіїв проси, чию худобу пасеш…
Горбань насупився й пішов до хати. Раптом вискочив звідти, несподівано весело, з усмішкою взяв рушницю, націлився в бабу і гукнув:
— Зараз тебе уб'ю!
Стара здригнулася. Розуміла, що горбань жартує, а все-таки боялась поворухнутись чи щось сказати, щоб не розсердити його: може й вистрелити.
— Уб'ю! — кричав, усміхаючись, горбань. — Сиди, не ворушись!
Налякавши стару, горбань сів навпочіпки під стіною і почав гризти сухі скоринки, які знайшов у хаті. Баба Яна встала, зітхнула, потяглася, наче забувши про пустощі горбаня. Але, проходячи повз нього, раптом кинулась, схопила за плечі й почала трусити.
— Лякати мене схотів, паскуднику! Задушу!
Раптом зойкнула й відпустила його. Горбань вкусив її. Баба Яна глянула на свою зморщену руку — на ній виднілись сліди від зубів і кров.
— Забирайся геть! — крикнула вона. — Щоб і ноги твоєї тут не було!
Горбань перекривляв її, і вона у розпачі замовкла. Потім промовила зовсім тихо:
— Розбійник! У батька вдався…
Ці слова мов нагадали їй щось далеке. Вона сіла на те саме місце, схрестила руки й задумалася.
Вдруге перевалив Індже Бакиджики й опинився в Ромині. Не було вже з ним тієї численної орди, з якою він виступив. Набридло кирджаліям ходити з ватажком, який не водить їх на здобич і на грабунок, не дозволяє робити, що заманеться, а тягає по шляхах — сьогодні в один, завтра в інший бік. Ослабли в них коні від голоду, заіржавіли ятагани за поясом. Якось уночі втік Сиврі-билюк-баші з усією ватагою. За ним услід — Едерханоглу, потім — Делі-Кадир і решта ватажків. З Індже залишився тільки Кара-Колю та ватага — триста чоловік на вороних конях. Індже — попереду, на білому арабському жеребці.
І все так само мертві були села, так само порожні поля навколо них. Ніде ні душі. Тільки де-не-де, у найбідніших і напівспалених селах зустрічались обірвані селяни, висохлі від голоду, почорнілі від горя, з тупим, байдужим поглядом; вони харчувались якимось корінням. Або чути було жіночий плач на горбах, над могилами. Індже гнівався на себе, що в нього інколи прокидається жаль, і все ж йому здавалось, наче десь там, серед страшного лісу чорних хрестів, лежить Пауна, а поряд з нею — маля, розрубане його ятаганом. Інколи він тряс головою, немовби відганяючи поганий сон: у напівзабутті йому ввижалося, ніби він тримає свою дитину і пестить її кривавою рукою, а Пауна, бліда, усміхаючись, дивиться на нього.
Одного разу Індже побачив жінок, які копали землю. Обличчя їхні були закриті чорними хустками, наче вони не землю копали, а могилу рили, щоб поховати в ній свої сльози і страждання. Індже захотілося сказати їм щось добре; він повернув до них коня. Але, побачивши його з цілим лісом списів позаду, жінки покинули мотики й кинулися тікати. Залишився тільки старий дід під квітучою сливою. Він випростався і, спершись на кийок, чекав.