— Чому жінки повтікали, діду? — різко спитав Індже.
— Не знаю… Злякалися, мабуть. Жінки…
— А ти? Ти не злякався?
— А чого лякатись, ефенді? Не злякався. Старий я, чого мені боятись? Господа Бога боюсь і від нього смерті чекаю…
Та хоч і говорив старий, що не боїться, проте тремтів і злякано поглядав на силу-силенну озброєних вершників, які спускалися в долину. Дехто з них спішився і повів напувати коней до річки, інші розійшлися, шукаючи, де напитись.
— Хлопці! — гукнув старий по-турецькому; і вказав кийком. — Он там є чешма[80], біля отих тополь, на горбку. Стежкою, прямо стежкою.
— Злякалися жінки, — вже спокійніше звернувся він до Індже. — Ти не гнівайся на них, ефенді. «Лиходії!» — кричать. «Які ж це лиходії? — кажу їм. — Невже не бачите, гарні люди, а коні — пишні, чорні, і тільки один білий — паші». Так і запам'ятали ми: паші на білих конях їздять.
Індже майже не слухав його, дивився на пагорб, куди втекли жінки.
— Там — наше село, — казав далі старий. — З Чукурова ми. А я — дід Гуді, дід Гуді з Чукурова. Ох, погано ми живемо, злидні, голод. А година гарна видалась, думали земельку скопати, посіяти дещо, трохи цибулі, трохи квасолі. Потягли й мене жінки: «Ходімо, кажуть, охоронятимеш нас». А який з мене охоронець! Адже самі ми, без хлопців живемо. Не залишилось чоловіків у нас, як Кара-Фіджі та Індже налетіли…
Індже скоса подивився на старого і ледь помітно всміхнувся.
— Індже? А ти бачив Індже, діду?
— Де там бачив, синку. Хто бачив, той живий не лишився.
— А я хто? Мене знаєш?
— Звідки мені знати, ефенді? Розмовляєш по-нашому, проте багато хто з вас так говорить. Сливенський айян[81] Тахир-ага — його я знаю — теж так говорить. А тебе не знаю.
Він помовчав, задумано втупивши сумні очі в Індже.
— Не знаю. Тільки послухай, що я тобі скажу: молодий ти, гарний. Одне слово — юнак! Нам би такого господаря! Ми б служили тобі, військовий податок платили. Аби ти згодився! А то нині…
— Що нині?
— Хто не прийде — ріже, хто не прийде — грабує і палить. А ми — люди прості, ми — як вівці. Добре було б, якби хтось про нас дбав, стриг нас і доїв та й від вовків охороняв!
Індже засміявся — це була перша його усмішка за всю весну, вийняв гаманець, узяв жменю золотих і звелів покласти по одному на кожну мотику.
— Як повернуться жінки, нехай візьмуть, — сказав він. — І щоб пам'ятали про Індже. А ти, діду, прощай! Прощай — і спасибі на доброму слові.
Змією просичав батіг у Індже в руці, заграв під ним білий кінь. Схопилися кирджалії, відчувши, що Індже їх веде, і пустились на своїх конях за ним. Ті, хто спішився, — швидше на коней і теж помчали. Земля загула від кінського тупоту. А старий стояв під розквітлою сливою і дивився їм услід.
Знов рознеслася слава Індже, всі тільки про нього й говорили. Тепер слава була ще більша, ніж раніше. Бо Індже вже не руйнував сіл і містечок, не різав і не вбивав. Індже сам бив кирджаліїв, знищував розбійників. Перший відчув на собі його гнів Сиврі-билюк-баші. Індже вважав його своїм приятелем і послав сказати йому, щоб перестав грабувати і йшов собі геть, поки не пізно. Засміявся Сиврі-билюк-баші і прогнав його посланців. Тоді Індже яструбом налетів на нього. Кирджалії, що саме навантажили своїх коней здобиччю, важкі й неповороткі, як черепахи, були перебиті всі до одного. Сиврі-билюк-баші засунули під пахви палаючі головешки, і він згорів живцем.
По всіх шляхах на деревах — трупи гайдуків, щоранку перед наметом Індже валялися голови гайдуцьких ватажків. І не тільки гайдукам і грабіжникам був страшний Індже. Айяни, спахії, беї — всі володарі і багачі полагіднішали і вже не так притискали райю[82]. Судді, згадавши Індже, не раз і не два вмочали пера в каламар, перш ніж писати вирок, і судили тепер справедливо. Могутнім крилом прикрив Індже усіх беззахисних.
Минуло два роки. Очищені були всі ліси й діброви, звільнені всі шляхи. Тоді з вершини Балкану, з Жеруни, Індже послав чорбаджійську дочку з новими глечиками, одну, пішки, на Бакиджики, щоб принесла йому води з Семи криниць. Дівчина була молода і гарна. На шиї сім низок більших і менших золотих монет, сама — в єдвабному вбранні, гаптованому золотом. Іде одна-однісінька і лісами, і зеленими нивами. Дійшла й повернулася з водою з Семи криниць. Сім днів ішла туди і сім днів назад. Ніхто не посмів зачепити її, волосинки з голови не втратила, жодної золотої монети не загубила. Люди проводжали її до околиці й казали: