Мешканці Урум-Енікьоя і справді не думали тікати. Дехто казав, що вовк хоч і змінив шкуру, але зуби в нього ті самі, пропонували вчинити опір Індже або тікати. Але тут піднялися інші, що побували в Загорі й Ромині, і сказали, що Індже треба зустріти з іконою Святої Трійці, з хлібом-сіллю. Так вирішили всі, що, були в церкві. Підняли церковні корогви, священик тремтячими руками взяв хрест та ікону, і численна строката процесія повільно й урочисто, в побожній тиші рушила з церковного подвір'я, в той бік, звідки наближався Індже.
Біля церкви зупинилися двоє — чоловік і жінка верхи на мулах. Жінка в короткій безрукавці на лисячому хутрі, з легкою зеленою шаллю на голові. Вона не дуже молода, але вродлива, з виразними рисами обличчя і якоюсь шляхетною поставою. Чоловік — старий, сивий розбійник, але дужий, рум'яний, з великими кошлатими бровами й пухнастими, як куделя, вусами. Одяг з червоного сукна був гаптований потемнілим уже золотим шитвом; збоку в нього порохівниці, а за широким шкіряним поясом стриміли пістолі.
Чоловік і жінка дивилися на людей, що виходили з церкви. Всі, хто їх минав, казали, що йдуть зустрічати Індже. Чоловік і жінка переглянулися, і їхні очі налилися сльозами. Вони злізли з мулів і пішли разом з юрбою. Чоловік хмурив свої кошлаті брови і збуджено шепотів:
— Скажу йому: «Я — Сяро Барутчія. Не впізнаєш? Бачиш, сам прийшов. І Пауну привів. Коли ти різав і вбивав, я в тебе стріляв, хотів убити. А тепер ти — батько наш, захисник… Дозволь поцілувати твої руки й ноги. І роби зі мною, що хочеш…»
А Індже вже заходив у село. Він не хотів поспішати, стримуючи коня, який чомусь нетерпеливився. Раптом посеред вулиці перед Індже став маленький чоловічок. Це був горбань. Він зупинився, став придивлятись. Здавалось, він дивувався з Індже, з його коня, з його блискучого, шитого золотом одягу і павиного пера, що колихалося на шапці. Індже проїхав би мимо, якби не помітив у цього горбатого каліки під пахвою рушниці. Добрих думок був сповнений Індже, і не з рушницями нині хотів би він бачити тут людей. Весело йому стало, хотілось пожартувати.
— Гей, слухай! — крикнув він горбаневі. — Дай-но сюди рушницю!
Горбань насупився, щось пробурмотів і кинувся тікати. Індже побачив очі хлопця зблизька, і вони пробудили в його душі щось таке, чого він сам не міг зрозуміти. Попустивши трохи повід, він рушив за хлопцем.
— Віддай рушницю! — гукнув він, сміючись.
Горбатий ускочив у двір, Індже — за ним. Воєводи зупинились на вулиці і, всміхаючись, стали чекати, бо бачили, що він жартує. Індже повернув коня назад. В ту ж мить горбань підніс рушницю, прицілився й вистрілив. Звився дибки білий кінь, захитався Індже в сідлі й упав.
Хто був ближче, позіскакували з коней, підбігли до Індже, підняли його, інші кинулися ловити горбаня. Індже перенесли в сіни тієї хати, біля якої він упав. Розстебнули на ньому одяг, стали шукати рану, щоб швидше перев'язати. А надворі зчинився страшенний галас. Металися чорні коні, блищали ятагани, і страшні голоси, сповнені болю й відчаю, вигукували:
— Воєводу вбили! Індже вбили!
З обох боків помчали вершники, щоб відрізати Шлях горбаневі і схопити його. Юрба, що йшла від церкви з іконами та корогвами, повернула назад і розбіглася. Жінки заголосили, усе село сповнилося плачем та лементом.
Баба Яна Калмучка сиділа біля своєї хати, притулившись до стіни, і, незважаючи на страшенний галас навколо, зберігала спокій — була вже стара й глуха. Але, почувши з усіх боків вигуки: «Індже! Індже вбили!» — встала й подалася в сіни. Уся тремтіла, очі в неї палали неспокійно, чогось шукаючи. Воєводи, які були коло Індже, вирішили, що вона від страху збожеволіла, і вигнали її геть.
Але вона встигла глянути на Індже. Він лежав на підлозі, притулившись до стіни. Шапка з павиним пером валялася біля нього. Смугляве обличчя не виказувало болю, але дихав він важко, над силу, і під ним була ціла калюжа крові.
У дворі набилися люди. Привели горбаня. Двоє воєвод — Добрі й Вилчан — міцно тримали хлопця, скрутивши йому руки за спиною.
— Ось хто вбив Індже! Ось хто! — кричали кирджалії, розмахуючи ятаганами.
— Стривайте, ми його до Індже відведемо. Нехай він скаже.
Ті, хто стояв біля Індже, вийшли. Тоді баба Яна підійшла до нього.
— Синку, ти Індже?
— Хто цей хлопець? — простогнав Індже. — Твій?
— То ти — Індже! Ой Господи, що сталося!..
В її голосі було страждання, нижня щелепа тремтіла. Схаменувшись, що треба поспішати, бо зараз увійдуть люди, вона нахилилась до нього й прошепотіла:
— Це твій син! Ох, навіщо я підібрала його тоді, краще б він помер…
Неначе друга куля вдарила Індже — він здригнувся… Привели горбаня. Індже глянув на нього: жалюгідний горбатий коротун — на чоло спадають брудні, зліплені пасма; погляд спідлоба, як у звіра, якого витягли з нори. Але очі виділяються на потворному обличчі — гарні, карі. Індже вдивляється в них і впізнає очі Пауни.
— Ось він! — кричать воєводи. — Що нам з ним зробити? З живого шкіру здерти? На палю посадити?
Індже напівзаплющив очі, як від болю, нічого не сказавши. Обличчя його вже прояснила смерть. Потім подивився на всіх і мовив:
— Багато матерів я плакати примусив… Настала і моя черга. Не чіпайте цього хлопця! І волосини щоб не впало з його голови. Так я хочу. Віддайте йому це, — він простяг свій гаманець, — і відпустіть на здоров'я…
На подвір'ї, серед юрми кирджаліїв, почувся голос Сяро Барутчії:
— Помирає? Не може цього бути! Пустіть мене. Скажіть, що я дружину йому привів. Скажіть: Пауна йде!
Індже, трохи підвівшись, широко розплющив очі і знову упав. Надворі скрикнула жінка. Воєводи кинулись до Індже, підняли його, стали кликати, просити, щоб сказав хоч слово. Індже був мертвий.