Над ровом сидів приблудний пес із закривавленим писком. Навіть лапи у нього були в червоних «панчохах».
Ката погрозила йому ножем.
Пес загарчав, вишкірив зуби й опустив голову, готуючись до нападу. Ворог, що повз по землі, жалюгідний, немічний, його не лякав.
— Сюди, Канелоне! — вигукнула жінка, немов кличучи давнього друга. — Візьми його, Канелоне!
І впала, мало не зомлівши.
Неподалік купи зрешечених кулями брудних тіл, застиглих у глибокому спокої смерті, лежала світло-коричнева вівчарка, немовби стерегла сон свого хазяїна. Куля пробила їй обидві лопатки, і пекучий біль притиснув собаку до землі.
Ще гірше повелося її хазяїнові. Сержант Санабрія лежав горілиць, склавши руки на грудях, і в його розширених зіницях ще жевріли останні іскорки життя.
Почувши крик Кати, вівчарка стрепенулась і, тремтячи, стала підводитися. Ступила кілька непевних кроків і вийшла з кущів.
Здичавілий пес, підібгавши хвоста, відступив — повільно, ліниво, облизуючись.
Вівчарка вернулася на своє місце, а жінка слідом за нею переповзла через рів. Сумна картина відкрилася її очам — земля, скалічена непогамовною людською злобою, знівечені смертю тіла людей і тварин, і серед цього хаосу — сержант Санабрія…
Густа шорстка борода сержанта була мовби вифарбувана в червоне й чорне. Куля розтрощила йому щелепу, кістки стирчали із рваної плоті. І ще була наскрізна рана: пройнявши груди, свинець перебив йому хребет. Санабрія помирав — безмовно, мужньо. Згасав могутній його організм.
Чорні, гарячкові очі Каталіни дивилися на нього з виразом кохання й болю.
Вона лягла поряд із вмирущим, перевела подих. Потім зі стогоном підвелася, міцно його поцілувала, зняла його руки з грудей, прикрила рану своїми долонями й завмерла. Зблизька вдивлялася в кохане обличчя, яке покидало життя.
Та й її життя вичерпувалося.
Каталіна скрикнула і, розкинувши руки, всією вагою повалилася на мертвого Санабрію.
Так обоє і лишилися лежати — хрест-навхрест, у червоній калюжі. Пес Канелон час від часу її обнюхував, і його протяжне, надривне завивання линуло над землею, спотвореною людською ненавистю.
Педро Антоніо де Аларкон
ОФРАНЦУЖЕНИЙ
Оповідання
У маленькому містечку Падроні в галісійському краї в році десь тисяча вісімсот восьмому жив чоловік на ім'я Гарсія де Паредес — можливо, та навіть і без «можливо», нащадок того славнозвісного воїна, який убивав бика одним ударом[88]. Жив він відлюдкувато, самотньо і, будучи аптекарем, продавав жаб, змій і дистильовану воду.
Стояла холодна, похмура осіння ніч. Густі хмари щільно обложили небо, ніде ні вогника, пітьма поглинула вулиці й майдани містечка.
Десь близько десятої години ночі —цієї страшної ночі, ще похмурішої через те нещастя, яке звалилося на країну, — на площі Конституції, як тепер вона зветься, зібрався гурт, людей, мовчазних, наче привиди, ще чорніших за пітьму, що оповила небо та землю, і рушив до аптеки Гарсії де Паредеса, вже замкненої після вечірньої молитви, тобто з пів на дев'яту.
— Що робитимемо? — запитав один чистісінькою галісійською мовою.
— Ніхто нас не бачив… — зауважив другий.
— Виламати двері! — запропонувала якась жінка.
— І знищити всіх! — прошелестіло серед гурту.
— Беру на себе аптекаря! — вигукнув хлопець.
— За нього візьмемось гуртом.
— За зраду!
— За те, що перекинувся до французів!
— Кажуть, сьогодні у нього вечеряють більш ніж двадцятеро французів.
— Ще б пак! Знають-бо, що їм тут безпечно, то й насипалися юрбою.
— О! Якби ж це в мене вдома! Трьох постояльців я вже вкинув у криницю!
— Моя жінка вчора прибила одного!..
— І я… — писклявим голосом озвався чернець, — запалив у своїй колишній келії вугілля й залишив… два капітани задихнулися!
— А отой мерзенний аптекар їх прихищає!
— Який жвавий був він учора на прогулянці з цими підлими відступниками!
— Хто міг чекати чогось такого від Гарсії де Паредеса! Всього місяць тому був він найполум'яніший патріот, найстійкіший рояліст у містечку!
— Авжеж! Продавав у аптеці портрети принца Фернандо!
— А тепер продає портрети Наполеона!
— Раніш закликав нас чинити опір загарбникам…
— А як прийшли вони в Падрон, перекинувся до них…
— А сьогодні частує вечерею всіх їхніх командирів!
— Чуєте, як святкують! Мало що не кричать «хай живе імператор!».
88
Дієго Гарсія де Паредес (1466–1530) — іспанський воїн, наділений величезною фізичною силою. Уславився у боротьбі з французами.