— Про що він? — питали один одного французи.
— Сеньйоре… Вбивці вже в передпокої! — вигукнув Селедоніо.
— Хай зайдуть!.. — підніс голос Гарсія де Паредес. —
Відчини їм двері до зали… Хай прийдуть усі… хай подивляться, як умирає нащадок воїна, що відзначився в битві при Павії!
Французи, нажахані, отупілі, прикуті до стільців нездоланною сонливістю, гадали, ніби то сама смерть, про яку говорив іспанець, має от-от увійти до кімнати вслід за бунтівниками. Вони щосили намагалися підняти шаблі, які лежали на столі, та не могли навіть затиснути ослаблими пальцями руків'я: здавалося, що зброя вросла в стіл під дією непереборної сили тяжіння.
Більш ніж п'ятдесят чоловіків і жінок, озброєних киями, кинджалами, пістолями, заповнили залу. Очі їхні блищали вогнем, пронизливий лемент краяв по вітря.
— Смерть усім! — кричали жінки, перші кидаючись на французів.
— Зупиніться! — гукнув Гарсія де Паредес.
Уся його постава, обличчя, гучний голос у поєднанні з дивною непорушністю і мовчанням французів навію вали на людей жах. Вони не чекали такої спокійної й похмурої зустрічі.
— Нема потреби бряжчати кинджалами… — ослаблим голосом говорив аптекар. — Я зробив більше, ніж усі ви, для незалежності батьківщини… Я прикинувся офранцуженим!.. І от бачите!.. Двадцять ворожих офіцерів… двадцять! Не чіпайте їх… вони отруєні!..
Одностайний скрик захвату й жаху вирвався з грудей іспанців. Вони підійшли ближче й побачили, що багато гостей уже вмерло: голови впали їм на груди, рук були простягнені по столу до шабель, пальці стискали руків'я.
— Слава Гарсії де Паредесу! — вигукнули іспанці, оточуючи напівмертвого героя.
— Селедоніо… — прошепотів фармацевт. — Опій скінчився… Збігай по опій до Ла Коруньї…
І впав на коліна.
Лише тоді зрозуміли падронці, що аптекар теж отруївся.
Страшна, хоч і велична картина! Кілька жінок сиділи на підлозі, підтримуючи вмирущого патріота. Вони благословляли Гарсію де Паредеса й пестили його так само палко, як раніш вимагали його смерті. Чоловіки забрали зі столу всі світильники, схилили коліна й щедро освітлювали цей порив людяності та патріотизму… Двадцять французів — мертві або при смерті — повиті були густим мороком. Лише час від часу котрийсь з них тяжко валився на підлогу. І на кожне їхнє падіння, на кожне зітхання Гарсія де Паредес відповідав осяйною переможною усмішкою. Незабаром дух його відлетів. Умер він, отримавши благословення священика, оплаканий співвітчизниками.
Томас Гарді
ТРОЄ НЕЗНАЙОМЦІВ
Оповідання
Серед небагатьох характерних сільських місцевостей Англії, що впродовж сторіч залишаються майже незмінними, можна згадати порослі травою та дроком пагорби з розкиданими по видолинках пасовищами; вони займають обшири кількох графств на півдні та південному заході країни. Коли тут і натрапляєш на людське житло, то хіба лише на самотню хатину вівчаря.
П'ятдесят років тому така хатина стояла на одній крейдяній горбовині, а може, вона ще й досі там стоїть. І, хоч та горбовина лежала лише за якихось п'ять миль від головного міста графства, тут це майже не відчувалося — така була це глушина. Бо в цій пагористій місцевості пізньої осені та довгої нудної зимової пори з їхньою набридлою сльотою, сніговіями, дощами та туманами панує відлюддя, що цілком би задовольнило будь-якого Тімона або Навуходоносора[100]; а в добру годину воно й поготів би сподобалося симпатичнішій братії: поетам, філософам, художникам тощо, — яка прагне «творити в самоті і мріяти про прекрасне».
Такі одинокі оселі будували переважно під захистком старовинних земляних валів, давніх могил, невеликих гайків, а то й просто біля залишків колишніх живоплотів. Що ж до цієї, то вона не мала ніякого прикриття. Верхнє Вороняче Сідало, як звалася ця садиба, стояло самотою, не захищене нічим. Воно притулилось на цьому пагорбі, мабуть, тільки тому, що тут уже добрих п'ять сотень років під прямим кутом перехрещувалися дві стежки. От чому цю оселю поставлено тут на поталу стихій. Та хоч вітер, коли він тут віяв, то вже такий, що з ніг валив, а дощ, коли вже лив, то немов із цебра, все ж негода зимової пори була не така лиха на косогорах, як уявляли собі жителі низовини, вогкість була не така пронизлива, як по видолинках, а морози не такі люті. І, коли вівчареві та його родині хтось співчутливо казав, що на такому белебні несолодко їм живеться, вони відповідали, що тут вони менше терплять від «хрипоти та шмарків», ніж тоді, коли жили над річкою в сусідній затишній долині.
100
Тімон — давньогрецький філософ (V ст. до н. е.); жив відлюдно, цураючись усіх. Навуходоносор — за біблійною легендою, цар вавилонський, що з волі Бога мусив жити серед звірів.