Він обернувся нерішуче і оглядівся довкола. Ніде не було видно ні душі. Стежка, що від порога вела в садок, лисніла, неначе слід равлика. Дашок над колодязем, здебільшого сухим, ляда над цямриною, верхня перекладина над хвірткою — все блищало тим самим тьмяно-вологим блиском, неначе полаковане. А далі внизу, в самій долині ледь видніли білуваті смуги, і ці смуги були багато ширші, ніж звичайно. Це показувало, що ручаї повиходили з берегів і затопили луки. А ген далі за луками крізь завіси дощу тьмяно блимало кілька вогників — вони показували, де лежить головне місто графства, звідки, очевидно, й прибився сюди подорожній. У тому боці не було помітно нічого живого, ніякого руху — це, видно, заспокоїло його, і він постукав у двері.
Гості в світлиці після танців та музики саме безладно й голосно загомоніли. Живоплітник запропонував був товариству затягти пісню, але іншим співати не хотілося, і стук у двері всім видався бажаною переміною.
— Заходьте, — промовив вівчар, не довго думаючи.
Клацнула клямка, стрибнувши вгору, і наш подорожній ступив із нічного мороку на солом'яну мату при порозі. Господар підвівся, познімав нагар із обох свічок, ближчих до нього, і обернувся, щоб глянути, хто це прийшов.
Свічки загорілись ясніше, при їхньому світлі він побачив, що в незнайомця обличчя смагляве й досить приємне. Широкі криси капелюха, якого він скинув не відразу, звисали йому аж на очі, проте видно було, що вони в нього великі і широко розплющені, а в бистрому погляді, яким він умить окинув кімнату, відчувалася рішучість. Побачене, здавалось, задовольнило його, він скинув з патлатої голови капелюх і промовив гучним низьким голосом:
— Надворі дощисько такий, що я мушу просити у вас, друзі, чи не дозволили б ви мені зайти та пересидіти його трохи?
— Будь ласка, добрий чоловіче, — відказав господар. — А ви таки й справді вгадали, коли саме прийти.
Ми оце зібрались повеселитися з щасливої нагоди, хоча, правду кажучи, такої радісної події частіше, як один раз на рік, собі не побажаєш.
— Але й не рідше, — докинула одна з жінок, — бо діти — це така річ, щоб краще надбати їх не гаючись, зразу, щоб швидше дати їм раду і раніше спекатись клопоту.
— А що ж це у вас за така радісна подія? — спитав незнайомець.
— Родини та хрестини, — відповів вівчар.
Щоб не скривдити господаря, незнайомець побажав йому надалі мати таких свят ні забагато, ні замало; господар показав йому рукою на кухоль з медом, і він не став відмовлятися. Сумніви, що бентежили його, коли стояв перед дверима, розвіялись, і він тримався тепер вільно й просто.
— Чи ж не пізно блукати по наших яругах у цю пору, га? — озвався п'ятдесятирічний жених.
— Та пізнувато, добродію, ваша правда, — відказав подорожній і звернувся до господині: — Мені б краще сісти в кутку перед каміном, господине, якщо не заперечуєте, бо я дуже обмок, надто з того боку, в який прав дощ.
Місіс Феннел звільнила місце для самозваного гостя, і він, забравшись у куток біля каміна, вмостився там, як удома, й без дальших запросин простяг до вогню руки та ноги.
— Еге, передки в мене зовсім порозлазилися, — промовив він по-панібратськи, помітивши, що господиня задивилася на його чоботи. — Та й одежа на мені не для цієї пори. Ні, не солодко мені жилося останнім часом, мусив одягтись у що доведеться. Ось прибуду додому, тоді вже краще одягнусь.
— А ви тутешній? — спитала господиня.
— Не зовсім… Відтіль, далі від моря.
— Я зразу так і подумала — я теж звідти. По вашій говірці здогадалася, що ми з вами земляки.
— Тільки навряд чи ви чули про мене що, — промовив він сквапно, — бо ж я, як бачите, набагато старший за вас.
Цей натяк на господинину молодість ураз відбив у неї охоту розпитувати його далі.
— Тепер би мені ще одно, і я почував би себе, як у раю, — мовив прибулець. — Хоч би пучечку тютюнцю, бо мій, мушу признатися, весь вийшов.
— Я наб'ю вам люльку, — сказав вівчар.
— То, будьте ласкаві, позичте мені й люльку.
— Курець, а люльки не маєте.
— Десь загубив дорогою.
Вівчар натоптав нову череп'яну люльку тютюном і, подаючи її гостеві, промовив:
— Давайте й табакерку, я і її наб'ю заразом, коли вже взявся забезпечити вас куривом.
Незнайомець почав обмацувати кишені.
— Чи й табакерку загубили? — промовив вівчар, трохи здивувавшись.