— Ну то слухайте, — заговорив він знову. — Я йду до Кастербріджа, і до Кастербріджа я мушу дістатися будь-що. Я б уже досі був там, та оцей дощ загнав мене до вашої оселі. Але я не шкодую, що так сталося.
— Хіба ви живете не в Кастербріджі? — спитав вівчар.
— Поки що ні, але думаю незабаром перебратись туди.
— Мабуть, гадаєте узятись за якесь ремесло?
— Та що ти? — утрутилась дружина вівчаря. — Хіба ти не бачиш, що наш гість — заможний чоловік? Тож навіщо йому клопотатися ще там якоюсь працею?
Попелясто-сірий незнайомець помовчав трохи, ніби розмірковуючи, чи не погодитись йому з такою думкою про себе, але нарешті таки заперечив.
— Заможний — це слово не зовсім пасує до мене, пані. Я працюю. Мушу заробляти на прожиток. І нехай навіть доберусь я до Кастербріджа опівночі, о восьмій ранку я вже маю стати до праці. Отож спека чи мряка, вітер чи сніг, голод чи війна, а ту роботу, що припадає мені на завтра, я мушу зробити.
— Бідолашний! Виходить хоч на вигляд ви й заможний, а насправді ще бідніший за нас? — мовила дружина вівчаря.
— Таке вже в мене ремесло, добрі люди! Тут ідеться не про бідність, просто ремесло в мене таке. От зараз, хоч-не-хоч, а мені треба негайно підвестись і рушати далі, а то ще не знайду собі ночівлі в місті.
Одначе він не підвівся й не рушив з місця, а тільки додав:
— А втім, я маю ще трохи часу, щоб випити з вами за дружбу, та, на жаль, кухоль порожній.
— От вам повний кухоль бражки, — запропонувала місіс Феннел. — Та це ми просто кажемо так — бражка, а насправді воно — добрий, міцний мед, тільки що не виточений, а змитий із стільників.
— Та ні, дякую, — промовив незнайомець зневажливим тоном. — Випивши гіршого після кращого, я б тільки зіпсував собі приємну згадку про вашу щедрість.
— Звісно, — втрутився Феннел. — Не щодня ж діти народжуються. Давай я наточу йому ще кухоль.
Вівчар рушив у темний закуток під сходи, де стояло барило.
Місіс Феннел кинулась услід за ним.
— Навіщо ти це робиш? — спитала вона докірливо, як тільки подружжя опинилося наодинці. — Він уже вижлуктив один кухоль, такий, що стало б на десять душ. А тепер, бач, не хоче бражки. Знов давай йому міцного меду! Та ще й хто його знає, що він за людина. Мені він аж ніяк не подобається.
— Та він же в нас у хаті гість, моя голубонько, а надворі ніч і сльота, а в нас хрестини. Та невже ми збідніємо через цей один кухоль? Настане літо — знову накуримо меду вдосталь.
— Ну гаразд, на цей раз нехай уже, — промовила вона, поглядаючи засмучено на барило. — Але що він таке і відкіль він, що ми пускаємо його до себе в хату та ще й отак пригощаємо?
— Не знаю, хто він, але спитаю.
Цього разу незнайомцеві в попелясто-сірому вбранні не пощастило спорожнити кухоль одним духом. Щоб цього не сталося, місіс Феннел налила йому маленький кухлик, а великий кухоль поставила хоч і на стіл, та на безпечній відстані від нього. Незнайомець у сірому враз вихилив налиту йому порцію до дна, і тоді вівчар спитав його, яка у нього робота.
Гість трохи забарився з відповіддю, і чоловік, що сидів у кутку біля вогню, раптом із несподіваною відвертістю промовив:
— Я свого ремесла ні від кого не крию, я — колісник.
— В наших краях із таким фахом можна прожити, — сказав вівчар.
— Та й про моє ремесло може кожен здогадатися, у кого вистачить кебети, — відповів незнайомець у сірому.
— Яке в кого ремесло, здебільшого можна сказати, глянувши на його долоні, — докинув живоплітник, дивлячись на свої руки. — У мене от пальці колючками поколоті, як стара подушечка для голок.
Руки чоловіка, що сидів у кутку біля каміна, мимовільно сіпнулися в затінок, а сам він, затягтись люлькою, пильно втупився в огонь. А гість у сірому жваво підхопив живоплітникове зауваження:
— Це правда. Тільки моє ремесло тим відрізняється від інших, що лишає тавро не на мені, а на моїх клієнтах.
Загадки цієї ніхто не став розгадувати, і вівчарева дружина знов запропонувала заспівати пісню. Гості почали відмагатися всілякими вигадками, як і першого разу, — у того не було голосу, а той забув, як починається пісня. Незнайомець у сірому, якого збадьорив міцний мед, розігрівся і вирішив зарадити лиху, заявивши, що він для почину заспіває сам, і враз, заклавши великий палець лівої руки у пройму жилета, змахнув другою в повітрі і, пильно дивлячись на блискучі гирлиги над каміном, неначе вони надихали його на імпровізацію, почав: