Велике значення ідеям, викладеним у «Книзі про причини», надавав Альберт Великий (1200—1280)[60]. Альберт першим на латинському Заході написав коментарі до всього корпусу трактатів Стагірита. Цьому амбітному завданню він присвятив близько 17 років (працюючи над коментарями до Corpus Aristotelicum приблизно з 1250 по 1267 р.). Коли Альберт коментував «Книгу про причини», він, на відміну від Томи Аквінського, ще не знав тексту «Елементів теології» Прокла. Хоч для Альберта автором ідей «Книги» є Арістотель, він (як уже згадувалося) приписує створення самого тексту «Книги про причини» Давиду Юдею. Якщо Арістотель — головний автор, то Давид — компілятор. В Альбертовому коментарі до «Книги» читаємо: «Ми приймаємо від давніх усе, що було добре сказано про ці речі і що перед нами уклав із висловлювань Арістотеля, Авіценни, Альґазеля та Альфарабі Давид Юдей. Він упорядкував усі ці висловлювання як теореми, до яких додав власний коментар»[61]. Власне Альберт правильно відзначає, що «Книга» походить із різних ідейних джерел. Але на рівні змісту Альберт вважає «Книгу про причини» завершенням метафізичних поглядів Стагірита. Причому перші розділи Альбертового коментаря до «Книги» нагадують своєрідний компендіум з натурфілософії, в якому розглянуто позиції грецьких і арабських філософів на природу буття, каузальності, матерії, ума тощо[62].
Щоб показати це, візьмемо коментар Альберта Великого до «Метафізики» Арістотеля. Спочатку він визначає предмет метафізики — транскатегоріальне буття, або суще. Однак чи означає це, що у метафізиці не ставиться питання про Бога? Ні, якраз навпаки: метафізика досліджує Бога і відокремлену сферу божественного[63]. В одинадцятій книзі Альбертового коментаря обговорюється другий трактат «про не-чуттєву і нерухому субстанцію» (тобто про нерухомий Першорушій Стагірита). У шостій главі цього трактату (а йдеться саме про «Книгу про причини») досліджується перша субстанція. Вона описується як «чистий Інтелект», що, як універсальна причина, впливає на всю реальність, є джерелом усякої досконалості й дозволяє всьому існуючому бути до неї причетним. Окрім того, ця субстанція є предметом любові для всього і притягує до себе всі діючі у світі причини. Описуваний таким чином Першорушій поширює світло через небесні сфери на все суще[64]. Маємо тут теорію Інтелекту Арістотеля, перетлумачену в контексті схематики мислення Прокла та Діонісія Ареопагіта. Цю схематику Альберт запозичує саме з «Книги про причини»[65]. У коментарі до цього трактату детально описується єрархічне походження універсуму з Першопринципу[66]. Дія першої універсальної причини (causa universalis) є необмеженою і поширюється на все суще.
Аналіз обох коментарів Альберта (до Арістотелевої «Метафізики» і до «Книги про причини») свідчить про те, що він розглядає «Книгу про причини» не тільки як інтегративну частину, але навіть як завершальний етап чи центральний пункт першої філософії[67]. На початку другої частини коментаря до «Книги про причини» він наводить чотири підстави, за якими її слід уважати метафізичним трактатом. Ось ці підстави: 1) у трактаті йдеться про нематеріальні, непротяжні і нерухомі об'єкти; 2) у трактаті витлумачуються принципи сущого як такого; 3) у трактаті досліджуються тільки божественні субстанції, «а саме Перша причина, Інтелігенція і благородна [світова] Душа, а все це є предметом теології»[68]; і, нарешті, 4) у «Книзі про причини» ці об'єкти досліджуються «у світлі повної істини»[69]. «Тому цю книгу треба пов'язувати з першою філософією, і розуміти її слід як завершення першої філософії»[70].
Вплив ідей «Книги про причини» на філософську і теологічну думку Томи Аквінського важко переоцінити. Найчастіше Аквінат посилається на «Книгу» в коментарі на «Сентенції» Петра Ломбардського (роки написання 1251/52—1256), в диспутаціях «Про істину» (1256—1259) і в диспутаціях «Про могутність» (1265—1266). У «Сумі проти язичників» «Книга про причини» згадується тільки шість разів. У «Сумі теології» я нарахував 28 випадків посилання на «Книгу про причини» (в першій частині — 18, у другій — вісім, а в третій — два). Цілком можливо, що вчення Аквіната про «онтологічну реальну відмінність» між буттям (існуванням) і сутністю (посилене пізніми коментаторами, такими як Йоан Капреоль і Франсиско Суарес) формується під безпосереднім впливом «Книги про причини»[71]. Вплив «Книги» на зміст Аквінатових понять esse tantum і ens primum (якими Тома описує Бога) відзначає Річард Тейлор[72].
60
За однією версією, коментар Альберта Великого до «Книги про причини» написано у 1255—1265 рр., за іншою — у 1264—1267 рр.
61
«Accipiemus igitur ab antiquis, quaecumque bene dicta sunt ab ipsis, quae ante nos David Iudaeus quidam ex dictis Aristotelis, Avicennae, Algazelis et Alfarabii congregavit, per modum theorematum ordinans ea quorum commentum ipsemet adhibuit» (Albertus Magnus.
63
Deus autem et divina separata quaerentur in scientia ista (Aristoteles.
65
Georg von Wieland. Albert der Grosse. Der Entwurf einer eigenstandigen Philosophie, c. 134.
66
Albertus Magnus.
67
Georg von Wieland. Albert der Grosse. Der Entwurf einer eigenstandigen Philosophie, c. 134.
68
«Non determinatur hic nisi de divinis substantiis, scilicet causa prima, intelligentia et nobilibus animabus, quod ad theologiam pertinet, quam in ultima parte sui et perfectissima considerat metaphysica» (Albertus Magnus.
69
«Determinatur hic de separatis substantiis secundum plenam veritatem…» (Albertus Magnus.
70
«Propter quod et iste liber Philosophiae primae coniungendus est, ut finalem ex isto recipiat perfectionem» (Albertus Magnus.
71
Christian Schäfer. Der arabische
72
Див.: Richard Taylor.