Досі ми не знаємо напевно, як текст Liber de causis змінювався від перших християнських компіляцій і сирійських перекладів «Теології» Прокла до остаточної арабської версії IX ст. Текст «Елементів теології» став лише загальною структурою, тематичним «скелетом» того тексту, який перетворився пізніше на «Книгу про причини»[9]. Сьогодні дослідники виключають грецьке або сирійське походження Liber de causis. Без сумніву, текст від початку арабський[10].
Інтерес до цього твору спалахнув на латинському Заході у XIII ст. До Liber de causis звертався вже Алан Лілльський, називаючи книгу «Афоризмами про сутність вищого блага» (Aphorismi de essentia summae boni). Коментарі до Liber de causis створили такі мислителі, як Альберт Великий, Роджер Бекон, Тома Аквінський, Сіґер Брабантський, Генріх Ґентський, Еґідій Римський. Ідеї цієї книги вплинули на Александра Гельського, Роланда Кремонського, Ґійома Овернського, Йоана Дунса Скота, Ульріха Страсбурзького, Теодоріка Фрайберзького, Майстра Екгарта, Вітелло та інших[11]. Данте у «Монархії» посилається на Liber de causis для обґрунтування власної тези про універсальність влади монарха[12]. В цілому можна стверджувати, що «Книга про причини» набагато сильніше вплинула на мислителів латинського Заходу, аніж на представників арабомовної інтелектуальної культури.
Усього відомо 27 середньовічних коментарів до Liber de causis. Збереглося 240 латинських рукописів цього трактату і тільки три арабських[13], що свідчить про його неабияку популярність серед саме європейських інтелектуалів тих часів. Але вже наприкінці XIII ст. зацікавленість цим твором поступово зійшла нанівець. Утім, вплив ідей, що містилися в Liber de causis, не припинився, а в деяких аспектах навіть посилився. А коментувати трактат продовжували аж до XV ст.
Оскільки «Книга про причини» виникає в контексті арабомовної інтелектуальної культури, а потім перекладається на латинську мову в Толедо (в регіоні, відвойованому в арабів у XI ст.), то доцільно спочатку детальніше познайомитися зі світом арабської філософії, а потім дізнатися про перекладацький центр у Толедо. Після цього ми розглянемо структуру і головні ідеї Liber de causis, а також вплив цього трактату на середньовічну схоластику.
2. Арабська рецепція грецької філософії: шляхи «фальсафи»
Тезу про визначальну роль арабської культури у виникненні феномена «високої схоластики» на латинському Заході сьогодні навряд чи треба захищати. Вона видається очевидною для всіх дослідників середньовічної філософії. Утім, наскільки глибоким був цей вплив? Чи взагалі коректно стверджувати, що саме контакти з арабським світом призвели до інтелектуальної революції XIII ст. в Європі? Відповіді на ці запитання вже не є такими очевидними. Ба більше, далеко не очевидною є відповідь на запитання, що таке арабська філософія?
Араби-завойовники прийшли з Аравії до Сирії та Месопотамії і опинилися у світі еллінізованої культури. Для арабів це був справжній цивілізаційний виклик: або засвоїти цю культуру, або визнати власну культурну другорядність. Подібний виклик стояв у XIII ст. перед християнськими теологами, коли вони відкрили для себе багаті джерела грецької, арабської та юдейської культур. Тоді такі мислителі, як Альберт Великий, Тома Аквінський та інші, взяли на себе цю непросту цивілізаційну місію: не тільки засвоїти нові ідеї і тексти, а й творчо їх переосмислити.
Ремі Браґ відзначає цікаву особливість арабського засвоєння грецької культури: це було засвоєння завдяки перекладу. «Ані античні римляни, ані середньовічні європейці не були великими перекладачами — ними були араби… Переклад був результатом свідомо впроваджуваної політики, причому впроваджуваної на найвищому рівні»[14]. Але які саме чинники визначали цю політику? Якнайкраще мотиви «культурної політики» арабської еліти визначив близький до двору халіфа аль-Мамуна письменник аль-Гахіз (al-Ğāhiz): «Якби простий народ знав, що християни і візантійці не посідають жодної мудрості й жодного знання! Адже книги з логіки „Про виникнення й загибель“, „Метеорологія“ та й решта книжок походять від Арістотеля, а не від візантійців і християн. І „Альмаґест“ написав Птолемей, а не якийсь християнин чи візантієць. Та й Евклід не є християнином чи візантійцем. Те саме можна сказати про медичні праці Галена, про твори Демокріта, Гіппократа, Платона й багатьох інших»[15]. У цих словах явно проглядаються антивізантійські настрої. Боротьба за інтелектуальний спадок греків постає тут як важливий елемент боротьби за релігійну й політичну першість арабів стосовно візантійців (зрозуміло, що західне християнство у цей період взагалі не розглядається як конкурентоспроможна сила). Але в словах аль-Гахіза можна почути ще один мотив: наука не є власністю якогось одного народу чи культури, вона не існує у просторі якоїсь однієї мови. Вона належить усім народам і культурам.
9
У 1947 р. вчений-домініканець Анаваті (G. G. Anawati) ретельно порівняв аксіоми «Книги про причини» і «Елементи теології» Прокла у виданні Доддса: Eric Robertson Dodds (упоряд.).
12
«Монарху первинно й безпосередньо властиво турбуватися про всіх, а іншим правителям ця турбота притаманна завдяки монарху, оскільки їхня турбота випливає з його верховної турботи. Окрім того, чим універсальніша причина, тим більше вона відповідає сенсу причини, адже нижча причина є причиною завдяки вищій причині, як це стверджується у книзі „Про причини“» (Et sic per prius et inmmediate Monarche inest cura de omnibus, aliis autem principibus per Monarcham, eo quod cura ipsorum a cura illa supprema descendit. Preterea, quanto causa est universalior, tanto magis habet rationem cause, quia inferior non est causa nisi per superiorem, ut patet ex hiis que De causis) (переклад з латини — Андрій Баумейстер). Див.: Данте Аліґ'єрі.
13
Richard Taylor.
15
Цит. за виданням: Matthias Perkams. Die Übersetzung philosophischer Texte aus dem Griechischen ins Arabische, c. 118.