Інтерес арабів до грецької філософії й науки можна пояснити, але з іншого боку — це дивовижний факт, про що свідчить легенда, пов'язана з палким шанувальником грецької мудрості — халіфом аль-Мамуном. «Аль-Мамуну явився уві сні чоловік зі світлим рудуватим волоссям, з високим чолом, зі зрощеними бровами, синьоокий, гарної статури, який сів на його ліжко. Ось свідчення самого аль-Мамуна: „Я відчув, ніби присутність цього чоловіка викликала у мене почуття благоговіння. Я запитав його: ‘Хто ти?’ Він відповів: ‘Я — Арістотель’. Тут я зрадів і промовив до нього: ‘О мудрець, можна я поставлю тобі одне запитання?’ Він відповів: ‘Запитуй’. Тоді я запитав: ‘А що таке благо?’ Він відповів: ‘Те, що добре для розуму (‘aql)’. Я став запитувати далі: ‘А що окрім цього?’ — ‘Те, що є благим перед законом (šar)’. — ‘А ще що?’ Він відповів: ‘Те, що добре для спільноти (al-ğumhūr)’. Я запитав: ‘А ще що?’ Він відповів: ‘Більше нічого’.“»[16].
Вже у 830 р. в Багдаді існував Будинок мудрості (Bayt al-Hiqmah), в якому жила команда професійних перекладачів, утримувана за рахунок суспільства. Більшість перекладачів були християнами[17]. Спадкоємець першого керівника Будинку мудрості, сучасник аль-Кінді, Хунайн-ібн-Ісхак (Hunayn ibn Ishaq) (809—873) був знаменитим перекладачем з греки на сирійську й арабську мови. Він переклав більше як 100 античних текстів сирійською і біля 30 античних текстів — арабською. «Перекладачі були спадкоємцями грецького знання, християнізованого у сирійських школах»[18]. Більшість із них займалися медициною, математикою та іншими науками.
Перекладацький рух тривав більше ста років — від середини IX до X ст. Цікаво, що процес перекладу грецького філософського спадку на латинську мову у Європі був тривалішим і відбувався у вигляді інтенсивних спалахів із значними часовими паузами: кінець V — початок VI ст. (Боецій), IX ст. (Йоан Скот Еріуґена), друга половина XII — перша половина XIII ст. (відкриття всього корпусу творів Арістотеля, арабських і єврейських авторів, а також деяких неоплатоніків, зокрема Прокла), XV ст. (переклади Платона і неоплатоніків).
Окрім короткотривалості перекладацького руху в арабомовному світі, варто ще відзначити особливості у виборі творів для перекладу. Арабський світ засвоїв майже всю філософію й науку греків, але залишився байдужим до грецької літератури[19]. Епічна та лірична поезія, грецька трагедія і комедія не викликали зацікавленості у потенційних арабомовних читачів.
Ален де Лібера називає арабів «першими середньовічними спадкоємцями грецької філософії» і стверджує, що університетський схоластичний дискурс на латинському Заході постав у результаті впливу саме арабської інтелектуальної культури[20]. Однак уживання таких висловів, як «експорт арабської моделі», «запозичення» й «адаптація», може справити враження, ніби висока схоластика є продуктом якогось пасивного засвоєння готових греко-арабських (навіть греко-арабо-юдейських) ідей. Насправді ж ми маємо тут приклад активного перетворення. Альберт Великий чи Тома Аквінський добре усвідомлювали дистанцію між християнською думкою і думкою арабською чи грецькою. Навіть праця того ж таки Аквіната з текстами Арістотеля виявляє радше критичність і виваженість, аніж сліпе слідування авторитету Філософа[21].
16
Цит. за виданням: Matthias Perkams.
17
Взагалі живу традицію філософських досліджень передали арабам сирійські християни. Див.: там само, с. 125.
19
«В арабській мові Гомер згадується лише у збірках моральних висловів. Трагіки залишилися невідомими, чим можна пояснити відсутність драматургії в арабській класичній літературі». — Ремі Браґ.
20
«Звідки ж узявся сам університетський дискурс? Наша теза полягає в тому, що він виник не сам по собі, а був засвоєний із певних джерел, інтеріоризований і адаптований: концепція філософського життя була сформульована філософами арабських земель, першими середньовічними спадкоємцями грецької філософії… Арабо-мусульманська модель „філософа“ за посередництвом університетських філософів була прийнята частиною християнського суспільства саме тому, що вона була сформульована у світі, де не існувало університетів у „західному сенсі слова“». Див.: Ален де Либера.