Книга про причини

Нарешті, особливість європейської ідеї полягає у колосальній здатності синтезувати й умінні засвоювати чуже[22]. І в цьому процесі засвоєння чужих культурних здобутків «культурний борг» європейців перед арабами дійсно доволі значний. Утім, не варто забувати про те, що й для самих арабів наука була чимось засвоєним та адаптованим і що за часів пророка Магомета (пом. 632) араби, по суті, не мали розвиненої писемної культури. А на латинському Заході все ж таки вже читали твори Августина, Боеція та інших авторів.

Що ж таке «арабська філософія»? Вживаючи цей термін, слід пам'ятати, що з усіх так званих «арабських філософів» тільки аль-Кінді був арабом. Тому часто вживана назва «арабська філософія» бере до уваги лише мовний аспект: ідеться про філософські твори, написані арабською мовою[23]. Але в такому разі цей термін має не надто великий пояснювальний потенціал. Термін «ісламська філософія» також мало що пояснює. Багато юдеїв, християн і навіть «вільнодумців» належать до ісламського культурного світу, але не є віруючими мусульманами. Так само не зовсім коректно говорити про «єврейську середньовічну філософію»[24]. Я буду надалі вживати термін «арабська філософія» як дуже умовний і конвенційний (у сучасній літературі вживають також терміни «філософія ісламу», «ісламська філософія» і навіть «філософія в ісламі»).

У цьому короткому вступі неможливо розглянути всі напрями арабської філософії[25]. Тут важливо звернути увагу лише на так званий «арабський перипатетизм», або «фальсафу». «Фальсафа» — це арабська калька грецького слова philosophia[26]. Втім, арабська «фальсафа» лише частково відповідає сучасному поняттю «філософія», оскільки включає також царини досліджень, властиві радше математиці й природничим наукам[27]. У тих випадках, коли арабські мислителі намагалися утворити своєрідний синтез філософії, «каламу»[28] і містики, найчастіше використовувалося загальносемітське слово «мудрість» (hikma)[29].

Арабський перипатетизм мав певні особливості. Окрім творів Арістотеля та його коментаторів (Александра Афродизійського, Порфирія, Темістія й Аммонія), арабською мовою, як уже зазначалося, було перекладено так звану «Теологію Арістотеля»[30] і «Книгу про причини». Оскільки основу цих трактатів складали фрагменти творів Плотіна та Прокла і оскільки араби вважали автором цих трактатів саме Арістотеля, то це прямо вплинуло на особливості арабської рецепції творів Стагірита. Ісламські інтелектуали читали Арістотелеві твори через «неоплатонічні окуляри». У передмові до «Теології Арістотеля» (ймовірний автор передмови — аль-Кінді) вказувалося, що цей трактат треба читати після «Метафізики» Стагірита, оскільки в цьому трактаті досліджується Бог як Першопричина: «За нашим задумом, ця книга вчить про божественність (al-qawl fī r-rubūbīya) і пояснює те, що ця божественність є Першою Причиною, що вона перебуває поза часом і вічністю і що вона у певному сенсі є Причиною і Творцем усіх причин»[31]. Тому недарма тривалий час (від аль-Фарабі аж до Альберта Великого) «Теологію Арістотеля» витлумачували як завершальний розділ Арістотелевого вчення про Бога, як теорію нематеріальних субстанцій та інтелігібельної творчої каузальності[32].

Продовжуючи стратегію неоплатонічного прочитання Стагірита, аль-Фарабі пише окремий трактат під назвою «Про гармонію між Платоном і Арістотелем». Жільсон у зв'язку з цим зазначає, що «араби ніколи не відчували потреби робити вибір між Платоном і Арістотелем. По суті, вони навіть не уявляли собі, що тут ідеться про двох різних філософів»[33]. Твердження Жільсона видається мені не зовсім справедливим. Адже програму «примирення» Платона й Арістотеля реалізували вже неоплатоніки. А поєднання Стагіритової теології з Платоновою філософською спадщиною «має свої джерела вже в пост-Плотінівському платонізмі»[34]. Своєрідне відлуння цієї програми можна знайти в Боеція, а зрілу форму вона отримає у мислителів Ренесансу, зокрема у Марсіліо Фічіно.

Самого Платона (в арабській транскрипції — Aflātūn) араби знали в обмеженому обсязі. Арабською мовою було перекладено лише діалоги «Тімей», «Держава», «Закони» (можливо, також «Софіст»). Утім, не збереглося жодної повної версії цих перекладів[35]. В арабомовному світі філософські ідеї Платона передавалися головним чином у формі невеликих фрагментів і парафразів. Аль-Фарабі й Аверроес коментували лише діалог «Держава».

22

«Європа відрізняється від інших культурних світів особливим способом ставлення до власного: вона засвоює те, що спочатку сприймається як чуже». Див.: Реми Браг. Европа, римский путь, с. 83.

23

Ремі Браґ відзначає, що пошук адекватної назви для сфери досліджень з арабської філософії може приводити до комічних виразів. Кафедра у Сорбонні, очолювана Браґом, отримала назву «філософія арабської мови» (philosophie de langue arabe). — Rémi Brag. Wie islamisch ist die islamische Philosophie?, c. 165. Можливі також інші версії назви цієї інтелектуальної традиції, наприклад, «філософія в ісламі». У зв'язку з цим див.: Thérèse-Anne Druart. Philosophy in Islam, c. 97. Авторка частково повторює аргументи Браґа і пропонує гарну ілюстрацію національної та культурної різноманітності «філософів в ісламі». Мусульманами були аль-Фарабі, Авіценна (Ібн Сіна) і Аверроес (Ібн Рушд). Деякі з них були сунітами, а деякі — шиїтами (як, наприклад, «Брати чистоти», члени таємної мусульманської філософської спільноти, заснованої у Басрі близько 970 р.). Серед представників «філософії в ісламі» були християни, наприклад: Yahya ibn Adi (Йоан, син Аді), учень аль-Фарабі. Серед них були також юдеї (Ібн Сувар, Галеві, Маймонід), сабії (напр., Табіт ібн Квара — Thabit ibn Quarra, медик і перекладач), мандеї або зороастрійці (як Мані аль-Маюсі — Mani al-Majusi). Були навіть язичники (Абу Бакр аль-Разі — Abu Bakr al-Razi).

24

Див.: Rémi Brag. Wie islamisch ist die islamische Philosophie?, c. 166–167.

25

А. Смірнов виокремлює п'ять «значних течій»: калам, перипатетизм (або «фальсафа»), ісмаїлізм, ішракізм і суфізм. Перипатетичну школу російський дослідник розглядає як етап, котрий, попри його беззаперечну важливість, усе ж є лише стадією у послідовному розвиткові філософської думки. Див.: А. Смирнов. Что стоит за термином «средневековая арабская философия», с. 44.

26

«В ісламі falsafa одразу приймається як грецьке слово і залишається таким і надалі. Це слово правильно аналізує та пояснює аль-Фарабі… Так само чинить у XV ст. історик ібн-Хальдун». Див.: Ремі Браґ. Мови та традиції’ що лежать в основі філософії в Європі, с. 19.

27

Rémi Brag. Das gegenseitige Verhältnis von Philosophie und Islam, c. 72–73.

28

Арабське поняття kalām можна перекласти як «слово», «мовлення», «діалог». Часто його вживають для позначення «ісламської схоластичної теології». Дуже умовно «калам» можна розуміти як форму ісламської теології у вузькому значенні слова.

29

Rémi Brag. Das gegenseitige Verhältnis von Philosophie und Islam, c. 73.

30

«Теологія Арістотеля» відома у двох версіях — короткій і довгій. Ще Антон Баумштарк стверджував, що цей трактат на рубежі століть створив сирійський монах Йоганан з Евфемії (Johannân aus Euphemeia). Йоганан отримав освіту в Александрії, був відомим знавцем Плотіна і, найімовірніше, саме цього видатного неоплатоніка слід уважати «автором сирійської обробки трактатів IV–VI „Еннеад“. Ця сирійська компіляція була перекладена арабською під титулом „Теологія Арістотеля“ і в такому вигляді стала однією з найвпливовіших книжок усього Середньовіччя» (Anton Baumstark. Die christlichen Literaturen des Orients, c. 75). На Баумштарка посилається Етьєн Жільсон у своїй «Історії християнської філософії у Середніх віках». У примітках він додає, що компіляцію Йоганана близько 840 р. переклав на арабську християнин Ібн Абдалах (Ibn Abdalah), а потім на латину — Вільгельм із Мербеке (Etienne Gilson. Historia filozofii chrześciańskiej w wiekach srednich, c. 619). Матіас Перкамс називає інше ім'я перекладача «Теології Арістотеля» на арабську — це християнин Абд аль-Масіх (Abd al-Masīh). Див.: Matthias Perkams. Die Übersetzung philosophischer Texte aus dem Griechischen ins Arabische, c. 126. Ще одну версію озвучує Ротрауд Гансберґер із посиланням на Цімермана: перекладачем був al-Himsī, редактором, видавцем та ймовірним автором передмови — аль-Кінді (Rotraud Hansberger. Die Theologie des Aristoteles, c. 164).

Отже, «Теологія Арістотеля» має декілька культурних і мовних шарів: тексти, які написав Плотін грекою у III ст., переробляє у єдиний текст сирійський християнин у VI ст.; у IX ст. інший сирійський християнин перекладає цей текст арабською, а у XIII ст. — перекладає латиною вже монах-домініканець, представник західного християнства. Докладніше про «арабського Плотіна» див. енциклопедичну статтю: Christina D'Ancona // Henrik Lagerlund. Encyclopedia of Medieval Philosophy. Philosophy Between 500—1500, c. 1030-1038; Rotraud Hansberger. Die Theologie des Aristoteles, c. 162-185.

31

Цит. за: Rotraud Hansberger. Die Theologie des Aristoteles, c. 165.

32

Див.: Cristina D'Ancona. Avicenna and the Liber de Causis, c. 97.

33

Etienne Gilson. Historia filozofii chrześciańskiej w wiekach średnich, c. 182. Далі Жільсон цитує M.-M. Anawati: «Араби вірили, що була тільки одна-єдина філософія, вчителями якої були Платон і Арістотель».

34

Cristina D'Ancona. Greek into Arabie: Neoplatonism in translation, c. 26.

35

Див. у: Henrik Lagerlund. Encyclopedia of Medieval Philosophy. Philosophy Between 500—1500, c. 1013.