Серед характерних рис арабської філософії можна відзначити п'ять головних. Це, по-перше, особлива увага до методологічної точності й доказовості раціональних аргументів. Тут головним текстом була для арабів, як пізніше і для європейців, «Друга аналітика» Арістотеля, або «Книга доведення» (Kitāb al-burhān, як її називали араби). По-друге, це детальна розробка проекту систематизації наук. У цьому зв'язку доречно згадати «Каталог наук» (Ihsā al-'ulūm) аль-Фарабі (у латинському перекладі — De scientiis). Арабські філософи посилюють ідею Стагірита про пріоритет метафізики стосовно інших наук (особливий внесок тут належить Авіценні). Араби передали латинському Середньовіччю ідею наукової систематики з ретельними розрізненнями методів і предметів окремих наук. Цікаво, що на латинському Заході філософи були переважно кліриками (аж до XV ст.), тоді як арабські філософи були переважно медиками. Ця деталь дозволяє краще зрозуміти деякі нюанси, що відрізняють арабське та європейське розуміння науки у добу Середньовіччя. По-третє, араби перейняли у греків ідею, що заняття теоретичною філософією є шляхом до щастя[49]. Цей «споглядальний» ідеал життя було посилено в середньовічній схоластиці. По-четверте, саме в арабів середньовічні християнські теологи перейняли схематику розуміння взаємовідношень між раціональним мисленням і божественним одкровенням, між істинами природного розуму та істинами віри. Причому арабські мислителі підкреслювали автономію філософії й природного знання стосовно віри, тим самим визнаючи їхню цінність і високий престиж. І, нарешті, по-п'яте, арабську наукову культуру відрізняв від тогочасного західноєвропейського способу мислення інтерес до емпіричних наук. Тому й філософія для ісламських мислителів була не просто абстрактно інтелектуальним заняттям, а представляла собою фундамент (або вершину) більш складної наукової системи, що включала багато галузей емпіричних досліджень. Іншими словами, для ісламських інтелектуалів філософія була раціональною систематизацією емпіричної науки. Вже згадувалося, що, на відміну від латинського Заходу, де середньовічний учений — це зазвичай клірик, в ісламському середньовічному світі вчений — це зазвичай медик (який водночас може бути і юристом, і духовним авторитетом).
3. Перекладацький центр у Толедо
Піренейський півострів у XII ст. став одним із ключових культурних топосів «передачі знань» (translatio studiorum) від арабського культурного світу до латинського. Трактат Liber de causis перекладено в Толедо, на той час головному перекладацькому центрі латинського Заходу. Це місто відвоював у маврів король Альфонс VI Кастильський 25 травня 1085 р. У бібліотеках міста християни знайшли потужну колекцію творів античних авторів арабською мовою[50]. Раймунд І (бл. 1126—1151 рр.), ставши архиєпископом Толедо, ініціював створення групи перекладачів з арабської на латину.
У літературі часто можна зустріти зворот «толедська перекладацька школа», але сьогодні до поняття «школа» дослідники ставляться з певним скепсисом. Ідеться радше про спільноту перекладачів, з-поміж яких передусім варто відзначити Йоана Іспанського, або Севільського (†1180), уже згадуваного Абрагама Ібн Дауда (1110—1180) і Ґерарда Кремонського (1114—1187), а також Домініка Ґундісалівуса, або Ґундісаліна (1110—1190) і Михаїла Скота (1175/80—1234/36).
Можна говорити про дві паралельні перекладацькі програми, що існували на той час у Толедо. Перша програма — це переклад трактатів Арістотеля разом із арабськими коментарями до його творів. Її очолював Ґерард Кремонський. Друга програма, очолювана Домініком Ґундісалівусом, — це переклад трактатів «Авіценнової традиції» (корпус творів, що відображав інтерес переважно юдейських учених). Факт існування двох різних версій перекладів деяких текстів свідчить про те, що ці дві перекладацькі програми спочатку функціонували окремо[51].
Кількість перекладів (зважаючи на складність і обсяг перекладених текстів) вражає. Наприклад, Домінік Ґундісалівус переклав трактати Ібн Сіни «Метафізика», «Про небо», «Логіка», «Про душу», трактати аль-Газалі «Фізика», «Наміри філософів», «Логіка», трактат Ібн Ґебіроля «Джерело Життя», трактат аль-Фарабі «Про науки». Ґерард Кремонський переклав значну частину творів Арістотеля («Друга аналітика», «Фізика», «Про небо» «Про народження і загибель», «Метеорологія»), «Альмаґест» Птолемея, «Елементи» Евкліда, «Медичний канон» Ібн Сіни, трактати Галена і Гіппократа та інших[52]. Михаїл Скот переклав «Історію тварин», «Про частини тварин» і «Про народження тварин» Арістотеля, «Про тварин» Ібн Сіни, «Про сферу, або про циклічні рухи небес» аль-Бітруджі (Альпетраґія) та інші.
49
Matthias Perkams.
50
Розвиток арабської філософи й науки був би неможливим без розвитку бібліотечної справи. Тільки у Багдаді було 36 бібліотек. Бібліотека халіфа аль-Хакама II (пом. 976) у Кордові налічувала 400–600 тис. книжок. Саме у Кордові народився Аверроес. А ось як описує бібліотеку Саманідів у Бухарі в своїй автобіографії Ібн Сіна (Авіценна) (йдеться про кін. X — поч. XI ст.): «Це був комплекс, який складався з численних будинків. В одному будинку містилися книги з арабської філології та поезії, в іншому — книжки з юриспруденції: кожний будинок було зведено для книжок з певної наукової галузі. Я продивлявся каталоги античних книжок, шукаючи матеріали для власних занять. Коли мені виповнилося 18 років, я вже завершив заняття [філософськими] науками». Цит. за: Dimitri Gutas.
51
Charles Burnett.