Звичайно, це не вичерпний перелік перекладених трактатів[53]. Насправді йдеться про сотні найменувань, значна частин яких — математичні і натурфілософські твори античних і арабських авторів. Зауважу, що навіть перераховані твори Арістотеля досі не перекладені українською мовою. Про арабських і єврейських авторів годі й казати.
Часто у прологах до своїх перекладів латинські інтелектуали висловлювали власні думки стосовно теорії перекладу, погляди на науку і культуру. Іноді це були вигадані сюжети про дивовижні віднайдення прихованих трактатів (одну з таких казкових вигадок описує Йоан Севільський у пролозі до перекладу «Таємниці таємниць», адресованому іспанській принцесі); а іноді це сповнені пафосу слова про відкриття нових, ще невідомих латинянам наукових знань (як це робить Петро Альфонсі, іспанський юдей, що навернувся в християнство, у своєму «Листі до мандрівників Франції»). Іноді це можуть бути і зітхання з приводу інтелектуальної бідності латинян. Наприклад, один із толедських перекладачів, Платон із Тіволі, у передмові до виконаного ним перекладу зазначає: «Серед латинян немає жодного автора у царині астрономії. Їхні книжки наповнені нісенітницями, фантазіями і бабськими історіями»[54]. Цікаво, що Ґерард Кремонський прибув до Толедо у пошуку «Альмаґеста» Птолемея, бо не знайшов цього трактату «серед латинських книжок».
Яким же способом перекладали тексти представники «толедського кола»? Домінік Ґундісалівус й Абрагам Ібн Дауд перекладали тексти слово за словом спочатку з арабської на каталонську, а вже потім — на латину. Натомість Ґерард Кремонський перекладав одразу з арабської на латинську мову[55]. Однак він у своїх латинських перекладах залишав окремі слова і цілі фрази арабською (що помітно і в «Книзі про причини»). Такий підхід викликав багато критичних зауважень.
4. «Книга про причини» в коментарях середньовічних християнських мислителів
Трактат «Книга про причини» став у XIII ст. одним із важливих джерел університетського навчання. У 1255 р. цей твір входив до списку обов'язкової лектури для студентів факультету мистецтв Паризького університету. Він там значився як твір Арістотеля. Цю книгу належало тлумачити протягом семи тижнів[56]. Найбільш інформативною є програма Compendium examinatorium parisiense циркулярних творів (щось на кшталт наших університетських методичних програм) невідомого паризького магістра 40-х років XIII ст. Цей Compendium приписує вивчати метафізику у трьох книгах: Metaphysica vetus, Metaphysica nova i Liber de causis[57]. Тобто знання «Книги про причини» вимагалося від студентів на іспиті факультету мистецтв.
«Книгу про причини» почали досліджувати вже сучасники Ґерарда Кремонського Домінік Ґундісалівус (†1190) і Алан Лілльський (†1202)[58]. Особливо на них вплинула думка про те, що Бог творить усе mediante intelligentia — «за посередництвом Інтелігенції». Ще раз нагадаю, що словом intelligentia Ґерард переклав поняття «інтелект», «розум» (у пропонованому тут українському перекладі — «ум»). Оскільки вони вважали, що автором трактату був Арістотель, то їхні інтерпретації мали на меті розв'язати за допомогою аргументів «Книги про причини» низку проблем Арістотелевої філософії. Цілком природним, за їхнім переконанням, було ототожнення Першопричини, описуваної у «Книзі», і нерухомого Першорушія XII книги «Метафізики». Таке ототожнення мало ще один герменевтичний наслідок: розуміння Арістотелевого Бога в контексті креаціонізму. На початку XIII ст. «Книгу про причини» цитують Вільгельм Овернський (1180—1249), Філіп Канцлер (†1236), Вільгельм Оксерський (†1231). У 1220—1230 рр. «Книгу про причини» застосовував у своїх студіях Александр з Гельсу (1186—1258). В Оксфорді посилається на «Книгу про причини» Александр Некам (1157—1217) у трактаті Speculum speculationum (написаний у 1204—1213 рр.). Вплив «Книги про причини» помітний у трактатах Роджера Бекона (1214—1292) і Томи з Йорку (†1260).
Подальші коментарі (від Альберта і Томи Аквінського аж до XV ст.) головну увагу приділяли поняттям каузальності та нематеріальної субстанції. Для християнських коментаторів XIII ст. постала ще одна герменевтична проблема: поєднати тезу «Книги» про творення mediante intelligentia з християнським ученням про творення світу Богом за посередництвом Христа-Логосу. Таке поєднання надавало, здається, єдину можливу стратегію уникнути небезпечних для християнської ортодоксії висновків. Існувала також небезпека зведення intelligentia «Книги про причини» до третьої Особи Трійці (до Святого Духа)[59].
53
Детальний список арабомовних філософських творів, перекладених латиною протягом XII—XVI ст., подано у: Charles Burnett.
56
Для порівняння, трактат Арістотеля
57
У цьому Компендіумі далі йшлося про головний зміст «Книги про причини». У ній «agitur de subsantiis divinis in quantum sunt principia essendi et influendi unam in alteram, secundum quod ibidem habetur quod omnis substantia superior influit in suum causatum». Див.: Cristina D'Ancona.
58
Алан цитує «Книгу про причини» у трактаті «Проти єретиків» (
59
Christian Schäfer. Der arabische