Отож спираючись на ці три нюанси, Спартак почав звертатися до всіх дорослих з одним-єдиним запитанням: чи вийде з нього письменник, на їхню дорослу думку?.. І що ж?! Усі до одного вчителі (навіть ті, хто «позичав оповідача») відповідали з неприхованим подивом:
– З тебе?! Письменник?! Пхе!!! Звісно, не вийде! Письменник – це Пушкін!.. Лермонтов!.. Блок!.. Єсенін!.. Як казав Маяковський – «Хмара в штанях». Письменник – це пташка, яка легесенько пурхає з гілки на гілку і ширяє в хмарах!.. Витончена особистість, чуттєва, нервова і примхлива. А поглянь тепер на себе: та ти ж «ходяча енциклопедія»!!! Ти такий земний і реальний, що… Ну, куди тобі літати?! Яка з тебе пташка чи «хмара в штанях», коли ти обома ногами на землі стоїш так міцно й непохитно, немов скеля?! Ні-ні, не видумуй: ти можеш бути, скажімо, вченим – математиком, фізиком, хіміком чи ким там схочеш!.. А не хочеш вченим – станеш інженером. Але письменником?! Облиш…
Далі в ленінській роботі «Партійна організація та партійна література» Спартак вичитав наступну думку Вождя світового пролетаріату: літератор неодмінно має бути партійним! Це насторожувало. От, наприклад, подивитись на тата Андрія: його батька – діда Федора Леонтійовича Сивака – розстріляли як «ворога народу», хоча він був відданим тілоохоронцем товариша Косіора, пам’ятник якому стоїть[7] у скверику на вулиці Артема. Косіора теж розстріляли, але йому хоч би монумент встановили! А щодо діда Федора навіть невідомо, де його поховали… Тим не менш, тато Андрій всіляко вдає із себе вірного ленінця й навіть став секретарем парторганізації. Бо інакше, мовляв, його запідозрять у нелояльності до влади і всіх їх знищить КДБ. Разом зі Спартаком, між іншим… То що, без членства у такій Партії він не стане літератором?!
Але найбільше розхолоджували відповіді родичів. Поговорити з львівським дядьком Рафкою ніяк не вдавалося: окрім бардівських пісень (найбільше – «двох Юріїв», Кукіна і Візбора), він з племінником не розмовляв ні про що інше. Запорізький дядько Льоня був відвертішим:
– Племінничку, ти що ж таке собі надумав?! Та хто ти такий?! Ганчірка! Шмаркач! Слинько! Мамусин синочок улюблений!.. Та я в твої роки грозою всього Подолу був!!! А ти… Та щоб стати письменником, треба їхати в Москву і в Літературний інститут поступати! А там знаєш, який конкурс?.. О-о-о!.. А в Києві письменником не станеш. Отож витри шмарклі, забудь і марш до мамунечки під спідницю!!! Там і сиди й не висовуй звідти носа.
Почути таке Спартакові було тим більш образливо, що ім’ям рідного дядька він назвав головного героя «Польоту в один кінець». Але якщо ні, то ні – що тут поробиш!.. Далі настала черга батьків. Тато Андрій завів свою звичайну, а тому дещо набридлу пісеньку:
– Ти безталанний. Талановиті діти коли виходять? Коли батько старий, а мама молода. У нас із твоєю мамою різниця всього лише сім років, а не двадцять і не тридцять. Отож у тебе не може бути таланту. І не думай!..
Нарешті мама Гатя заперечила доволі жорстко:
– Синку, щоб вступити до Всесоюзного літературного інституту в Москві, треба мати великий блат. У нас серед далекої ленінградської мішпохи є такий собі дядя Додік Ґрінбаум, він теж нафантазував колись, що стане письменником, навіть завів особливий такий зошит, до якого занотовував власні думки, що здавалися йому мудрими. Мріяв, що колись видадуть таку спеціальну книженцію – «Мудрість Давида Ґрінбаума». Давно це було, десь майже по війні. Отож цей шлепер аж п’ять разів намагався вступити до літінституту, щоразу провалювався, а тоді озлобився на весь світ, зіпсував життя собі та своїм батькам… Тобі що, хочеться поневірятись так само?!
– А якщо не в літінститут?.. – обережно поцікавився хлопець.
– Гаразд, давай по-іншому. Візьмемо наш університет імені Шевченка: та там же всі націоналюги-бандерівці, як-от Тамара Антипівна! І ти, маючи матір-єврейку, хочеш там навчатися?! Та тебе одразу ті бандюгани зжеруть! Не видумуй. Ну, педінститут… Хочеш стати вчителем і весь час мати проблеми зі школярами-неслухами?.. Ні-ні, справжній чоловік мусить розумітися на всякому залізяччі, на техніці. А література?.. – мама зітхнула. – Ну, в шкільні роки я теж вірші писала – і що з того?! Коли народився ти, моє сонечко золоте, я всі ті вірші спалила заради любого мого синочка! А тобі краще навіть не починати. Більше нервів збережеш, отак.
Підсумувавши всі ці думки, Спартак не на жарт засмутився. Ну так, кожен рядок рукопису оповідання «Політ в один кінець» буквально благав: повір, хлопче, доля прозаїка-фантаста – це твоя доля!.. З іншого боку, всі вчителі та родичі (з обома батьками включно) були проти його задуму. І навіть товариш Ленін зі своєю тезою про «партійного літератора» теж проти. То, може, він помиляється, а дорослі мають рацію?! Як же вчинити…
7
Пам’ятник Станіславу Косіору в Києві розташовувався у сквері на перетині вулиць Артема та Глибочицької у 1970–2008 роках.