– Ну що ж, «Героїне труда», чекай на мене в гості зараз же!
І не слухаючи заперечень, кинув слухавку.
А за сорок хвилин уже стояв під будинком і терпляче чекав, доки радісна Гертруда вибіжить до нього з дверей… Та вона все не з’являлася. Минула година. Валерка з надією проводжав поглядом кожну жіночу постать… Але все було марно!!!
Й лише втративши останню надію, раптом почув у себе за спиною дзвінкий голос:
– Ну що, Ромео, втомився чекати?
– Я б чекав тебе хоч усе життя! – відповів він тихо, озирнувся… і завмер від несподіванки: виявляється, дівчина дивилася на нього з явним сарказмом, сидячи… в інвалідному візку!..
– Не очікував такого повороту? – Гертруда пішла в наступ, при цьому на її обличчі відбилася якась дивовижна суміш презирства й розчарування.
Звісно, її поява, вигляд і поведінка збентежили юнака, та Валерка був не з тих, хто довго засмучується. До того ж, як син лікарки-психіатрині, за своє життя він бачив і жахливіших хворих. Ну так, момент несподіванки зіграв свою роль… І все ж таки, попри весь шок, ця дівчина вабила його чимсь невловимим. Отож доволі швидко оговтавшись, він посміхнувся і запропонував найневимушенішим тоном, на який тільки був здатен:
– А як ти дивишся на те, щоб прогулятися разом?..
– А тобі не ай-я-яй, щоб гуляти з такою, як-от я? – здивувалася дівчина.
– Ні, не ай-я-яй.
– Ніскільки?
– Анітрохи.
– Точно?
– Точно.
– Ну, дивись…
Гертруда весело розсміялася, Валерка штовхнув її візок, і вони повільно попрямували уздовж липової алеї, по черзі розмірковуючи вголос про те, як добре буде тут влітку, коли дерева вкриються листям і зацвітуть…
Відтоді вони зустрічалися регулярно. Після школи Валерка наспіх робив уроки і, немов на крилах, нісся до Гертруди, ледь повечерявши. А додому міг з’явитися далеко за північ. На обережні зауваження матері, що такий режим дня аж ніяк не можна вважати здоровим, недбало віднікувався. Адже його думками цілковито заволоділа ця дівчина. Тільки вона одна…
Її батьки жили разом, хоча й були розлучені. Мати-художниця колись у молоді роки спалахнула яскравою зірочкою і деякий час навіть користувалася певною популярністю за зухвалі погляди і надто сміливі висловлювання на публіці. Проте вийшовши заміж на скромного інженера, несподівано виявила традиційну жіночу розсудливість і повністю присвятила себе сім’ї та побутовим клопотам.
Завдяки турботам дружини і величезним амбіціям, батько Гертруди доволі швидко піднявся кар’єрними сходами до посади заступника директора однієї з «поштових скриньок». Він часто їздив у відрядження по всьому Радянському Союзу, з яких привозив багато добре ілюстрованих мистецьких альбомів для дружини, а також художні книжки для доньки. Цілі зібрання творів!.. Утім, раніше Гертруда татовими подарунками не цікавилася – хіба що за винятком проблеми, як би всю цю «макулатуру» найкраще розставити у книжкових шафах, щоб корінці обкладинок гармоніювали одне з одним?! І тільки тепер завдяки Валерці почала читати книжки захлинаючись. До того ж вони обрали за правило бурхливо обговорювати прочитане, при цьому то сміючись, то плачучи. І завжди сперечалися.
Одного разу, коли Валерка нісся на чергове побачення, то просто на вулиці ніс до носа зіткнувся із Спартаком, який спитав обережно:
– Послухай-но, куди ти так несешся? І чому я тебе останнім часом бачу тільки в школі, хоча живемо ми, можна сказати, поруч?
– Не займай мене, я на побачення, – не дуже люб’язно відрізав юнак.
– А-а-а, он воно що, виявляється!..
– Ага, те саме! – Валерка щасливо посміхнувся. І хоча ніхто не тягнув його за язик, тим не менш, не втримався й мовив: – Послухай-но, а хочеш, я тебе з моєю Гертрудою познайомлю, га?..
– З Гертру-у-удою?.. – Спартак несподівано здригнувся, увесь зіщулився і нерозбірливо промимрив: – Сподіваюсь, твоя Гертруда хоча б німкеня, а не «героїня труда»…
– В яблучко! Саме друге! – кивнув щасливий Валерка, не надавши належної уваги підозрілій поведінці однокласника. Між тим на очах у Спартака виступили сльози, і хрипко, розтягуючи кожне слово, він мовив:
– Ні, Валерко… не стану я знайомитися… з тією… яка носить фатальне ім’я… Нізащо не стану!.. Вибач.
І чкурнув геть.
Здивований подібною поведінкою завжди чемного, дуже стриманого однокласника, Валерка намагався поговорити зі Спартаком наступного дня, але той вперто уникав розмови.
Довелося звертатись до Марека. Але той відповів доволі туманно:
– Не хочу брехати зайвого, бо не знаю всього. Тому краще відчепись.
– Ні, чого ж… Не треба брехати. Скажи те, про що знаєш, – наполягав Валерка.