– Власне, вам могли б загалом закрити доступ до царини прикладної математики. Прошу зрозуміти, що це могло статися насправді. Й лише враховуючи… скажімо так – моральне заступництво Катерини Логвинівни, вам пропонується всього лише перевестися з Інституту кібернетики в якийсь інший київський НДІ. Всього лише, так, прошу зрозуміти…
– Уже вкотре підкреслюю, що тому напряму роботи, який я веду, без моєї безпосередньої участі загрожує розвал.
– Не згоден, причому категорично, – підібгавши губи, відрубав Кім Альбертович. – Ми з вами дорослі люди, отож ви мусите розуміти, що незамінних людей не існує. Отож давайте обійдемося без пропаганди індивідуалізму, будь ласка.
– І все ж таки маю нагадати…
– Що це за натяки, Костянтине Демидовичу?
– Ні, це не натяки. Це нагадування, що від розробки мови програмування, базованої на новітніх уявленнях, залежить успіх проекту ЗДАС[13] в цілому. Чи неуспіх, це вже як вийде…
– Не святі горщики ліплять, – мотнув головою Кім Альбертович. – Ви довели розробки до наявної стадії, далі їх поведуть інші, ото й усе.
– Але скільки років пішло на те, щоб…
– А з якого дива ви впевнені, що у вашого наступника робота піде повільніше, ніж у вас? Може, він навпаки впорається краще.
– А може, й гірше. Це як в анекдоті про те, яка ймовірність зустріти динозавра, вийшовши з дому зранку. Чули цей анекдот?
– Не чув. Розкажіть, будьте люб’язні.
– Отож ймовірність зустріти динозавра, вийшовши з дому зранку, – п’ятдесят на п’ятдесят. У тому сенсі, що можна зустріти, а можна не зустріти.
На деякий час у кабінеті запанувала напружена тиша. Нарешті завсектором спитав розчарованим тоном:
– І це все?
– Все.
– І це… Хіба це смішно?
Нехай нервово пересмикнув плечима, тоді Кім Альбертович мовив роздратовано:
– Ви тут хихочки розводите, а я вам між іншим вже другу годину намагаюся втовкмачити очевидну річ: зробіть те, що вам запропонували, припиніть опиратися – від того всім буде тільки краще. Погодьтеся, це не так уже й погано. Лише скажіть, яке із запропонованих місць роботи ви обираєте? На вашому місці я б зупинився на Інституті електрозварювання. Враховуючи те, що його директор очолює нашу республіканську Академію наук, такий варіант видається найкращим. Чи ви іншої думки?..
Проте Костянтин Демидович не відповів. Він знов мовчки дивився на судомно зчеплені пальці, що ледь помітно здригалися від внутрішньої напруги.
Районне управління КДБ УРСР, вул. Шевченка, № 27, Кам’янець-Подільський, листопад 1978 року
Вони звернули за ріг і…
– Агов, хлопче, а чи туди ми йдемо, куди треба?
– Звісно, що туди, а що ви собі думаєте, – кинув малий через плече, навіть не глянувши на Аґлаю.
– Стривай, стривай!
Вона зупинилася, тому, по інерції зробивши іще кілька кроків уперед, хлопчик також зупинився, нарешті озирнувся й мовив незадоволено:
– Ну, бабцю, і чого се ви раптом…
– Ти куди мене ведеш?
– Та туди ж і веду, куди ви попросили, – в Ке-Де-Бе.
– Але ж я вже тут була!
– Ну-у-у… Були, можливо. І що з того?
В маленьких оченятах з’явилася ледь стримувана зневага. Мабуть, він зараз думає щось на кшталт: «От же ж зв’язався на свою голову з цією дурнуватою бабцею! Хоч би сама розуміла, чого їй треба». А може, й не думає, хто їх розбере, дітей теперішніх?! Були б у неї самої онуки, вона б знала, як їх на чисту воду виводити, а так… Доведеться вкотре перепитувати.
– Це для тебе нічого не означає, – скрушно зітхнула Аґлая, – а у мене повєска… чи як там вона в біса називається, бамага ця.
Останні слова вимовила тихо, бо відверто побоювалася не тільки неіснуючого біса, але й тієї інстанції, до якої мала з’явитися. Хоча й мусила, попри весь її страх. Бо з КДБ не шуткують, це небезпечно.
– Бабцю, а ви можете мені повістку тую дати?
– Чо… Чого-чого тобі дати?!
Від несподіванки Аґлая навіть трішки отетеріла.
– Повістку дайте на секундочку, – повторив хлопчик і додав для певності: – Ну-у-у, бамагу вашу тую. Дуже прошу. Це ж для вас…
– А-а-а… нащо тобі вона здалася?
– Та дайте вже, нарешті! Не заберу, не бійтеся.
– А все-таки, нащо?..
– Та давайте вже! Зараз же покажу.
Цього хлопчика Аґлая бачила вперше в житті, тому передати повістку до його рук не ризикнула, натомість піднесла папірець до обличчя малого, щосили вчепившись в лівий верхній куточок скрюченими, пошерхлими, почорнілими від постійної роботи на землі пальцями і пробурмотіла:
– Осьдо тобі повєска моя, так читай.
Хлопчик невдоволено зітхнув, проте придивився уважно до папірця, примруживши очі, й відповів:
13