– Ну, то ось же тут адреса вказана!
– Де?.. – повернувши папірець до себе, Аґлая зробила вигляд, що теж намагається прочитати написане.
– Та от же ж!.. – малий тицьнув пальцем, проте, різко відсмикнувши руку назад, вона наказала:
– А ти би пальцем не пхав, а по-людськи на словах все мені розказав.
– То прочитайте самі…
– Не бачу я, що там таке написано, – збрехала Аґлая. – Дрібоньке воно, як той горох, а очі у мене вже старі занадто, щоб розбирати дрібне.
– Ох, бабцю, бабцю!.. – зітхнув хлопчик. – Там же якно сказано, що прибути вам треба на вулицю Шевченка, в дім номер двадцять сім. І кабінет там також є, до якого вам прибути треба. І прізвище.
– І що, воно все на бамазі цій?..
– Ага.
– А де саме?
– Та от же ж!..
Малий знов тицьнув пальцем, проте, вдруге відсмикнувши руку з важливим папірцем, Аґлая знову зробила вигляд, ніби читає:
– Ага… Так. Бачу, що справді є все це… Але ж мене попервах погнали на цюю… на як там її звуть, я тобі розказувала?..
– Про що?
– Та про цюю ж! Про Розу… як там її, в біса?.. Ліксе… Люксо…
– На вулицю Рози Люксембург[14]?
– Ну так-так – на вулицю Рози Ліксонбур цієї самої.
– То там паспортний стіл, а не Ке-Де-Бе.
– Ну так-так, паспортний стіл, паспортний стіл. Вірно. Але ж відтіля мене сюди вже відправляли, я вже тут, на Шевченковій вулиці, була!..
– Ну, то правильно відправляли.
– Але ж тут не Ке-Де-Бе, а це… мі-лі-ці-я-а-а!..
Вимовляючи останнє слово, Аґлая перейшла на шанобливий шепіт. Що аж ніяк не завадило хлопчині весело розсміятися:
– Бабцю, ну це ж треба таке!.. З якого села ви приїхали, що не знаєте, що у нас в Кам’янці Ке-Де-Бе сидить у тому ж будинку, що й міліція? Що то за Бакота ваша така, що ви цього не знаєте?..
– А ти відкіля знаєш про Бакоту? – спитала вона підозріло.
– Та осьдо адреса написана.
– Де-де?
– А ось. Вам же повістку надіслали до Бакоти цієї вашої, отож і написали.
Подивившись на те місце у повістці, в яке впирався палець малого насмішника, Аґлая обережно погодилася:
– Ну так, авжеж, там і написано. Просто на очі я вже заслабла. Пожив би ти з моє, виплакав би стільки сліз, скільки я виплакала, – також би на очі заслаб. А так твоє діло молоде, зелене…
– Ну то що, ходімо? Чи вам уже не треба, га?..
– Як це не треба?! – спохопилася літня жінка. – Як це не треба, коли повєску цю прислали… бамагу цю. Отож треба, ще й як.
– Ну то пішли нарешті!
– Ходімо.
Хлопчик кивнув і, безтурботно підстрибуючи, попрямував вулицею, Аґлая пішла слідом, човгаючи стоптаними підошвами старих чоботів і подумки нарікаючи на свого непомірно цікавого поводиря. Найбільше ж літню жінку дратувало те, що зараз вона змушена приховувати свою жахливу неосвіченість. Усе життя Аґлая не надавала цій ваді майже ніякого значення. Справді, щоб працювати на землі, поратися по господарству, народжувати й виховувати дітей, ніяка особлива освіта не потрібна. У жодній школі подібні «предмети» не викладаються, цього навчає саме життя.
І навіть більше: невчасно отримані людиною знання здатні спаскудити усе подальше її життя. От взяти хоча б невісточку-одвентисточку Надійку. Здавалося б, іще зовсім малою втратила обох батьків, потрапила на виховання у державний сиротинець – ось вона, та сама невблаганна доля, яку колись у темні дореволюційні часи називали Перстом Божим!.. Хоча Бога тепер нібито й не існує… але тим не менш. От скажіть, чого хорошого можуть навчити у сиротинці?! Але ж таки вивчили дівчинку читати-писати, отож і затягнув її хтось в секту цю одвентичну, книжки підсунув шкідливі…
Ось вам і результат: таке лагідне, таке душевно тендітне створіннячко, як ця Надійка, перетворилося на люту сектантку! І до всього іншого це хиже створіння вполювало її старшенького синочка Гарася!..
Ні-ні, що не кажіть, а Гарась теж утнув: щоб піти на поводу у жінки і теж до секти записатися. Горе та й годі!.. Здавалося б, раніше жив собі не тужив, не краще від інших, але ж і не згірше. Навіть відвоювався вдаліше, ніж батько: адже Амосу на фронті пальці повідривало, тоді як Гарась усього лише один раз упіймав кулю, двічі осколки – але все у м’ясо та й у м’ясо, ані кісток, ані тельбухів йому не зачепило. А то не страшно: лікарі в медсанбаті повитягували, а далі все позаростало як на собаці. Гарась про це сам розповідав, хоча вислуховувати подібні одкровення Аґлаї було нелегко. Усе ж таки вона мати, а не якась чужа жінка!..
Тим не менш, можна сміливо стверджувати, що доля повсякчас берегла її старшенького. Берегла аж до того моменту, доки вже в солідному віці, заробивши неабиякий авторитет в їхньому колгоспі, він не зв’язався з майбутньою дружиною, й вони удвох не вибралися до Канади – бо тут сектантів-одвентистів, таких як вони, всіляко гноблять і жити спокійно не дають. От до чого довела грамотність і Надійку, і Гарася разом з нею!..