Чоловік безнадійно махнув рукою:
– Коротше кажучи, громадянко Дунець, в повістці сказано чітко і ясно: «На дев’яту нуль-нуль ранку». А ви приперлися аж після обіду! Я тут на одну нараду встиг сходити і на другу йти збирався, а ви мені з’явилися! Здрасьті-мардасьті, я вся така хороша-хороша!.. От чого так, га?
Аґлая розгублено мовчала. Почекавши трохи, чоловік тихенько зітхнув і продовжив трохи іншим, лагіднішим тоном:
– Утім, з’явилася, то й з’явилася, чорти тебе не вхопили. Ти мені краще от що скажи: що можеш розповісти про те, коли востаннє бачилася зі своїм старшим сином, з Герасимом Амосовичем Дунцем, і з невісткою Дунець Надією Демидівною, яка в дівоцтві Нехай була?
– А-а-а… коли?.. То же ж… аж… – вона безладно замахала руками, після чого нарешті мовила: – То як вони в Канаду від’їхали, тоді й бачилися востаннє. А що?
– Тут я запитую, а ти відповідаєш, ясно?! – гримнув господар кабінету, але одразу змінивши гнів на милість, мовив уже спокійним голосом: – Ну гаразд, громадянко Дунець, гаразд. Тут тобі радість сталася: листа з Канади прислав старший твій, бувший наш громадянин Дунець Герасим Амосович…
– Листа?! Мені?!
Позабувши про все на світі, Аґлая зробила крок уперед, розчулено притиснувши руки до грудей, проте була зупинена насмішкуватим, навіть знущальним зауваженням:
– Ну, не мені ж!.. Але не переймайтеся, листа того ви не отримаєте.
– Як це?!
– А отак. А раптом там щось зашифроване, га?! Секретні інструкції тобі, як діяти проти нашої рідної радянської влади, наприклад.
– А-а-а… як це?.. – бідолашна жінка не вірила власним вухам.
– Отож і ми хочемо знати, як, – обтрусивши неіснуючий пил з бездоганного попелясто-сірого костюму, мовив спокійно чоловік. – А тому наші спеціалісти вже взяли того листа в роботу і не віддадуть тобі, аж доки все не розшифрують.
– А що ж там роз… розшиф… розбирати?..
У горопашної жінки аж язик заплітався від напруги.
– Та кажу ж тобі, що це й ми також хочемо дізнатися, які такі інструкції твій старший син тобі з Канади відправив. Канада ж – вона ж країна НАТО. Ворожа нам країна, ти мене розумієш?! А всі країни НАТО тільки про те й думають, як би нам напаскудити. Отож інструкції тобі у листі таки мають надійти… бо не надійти ніяк не можуть.
– А-а-а… коли ці спеціалісти ваші… Коли вони розберуться, що нічого такого в листі від Гарася нема?
– Та-та-та, а-ля-ля, а-ля-ля! Отак-от просто р-р-раз – і нема нічого! Так?
– Так…
– А от і ні!!! – господар кабінету навіть підскочив немов укушений. – Думаєте, нас так просто піддурити можна?! То не сподівайтеся – бо не на тих напали!!! Отож ти, громадянко Дунець, запам’ятай… затям… на носу собі закарбуй: аж доки спеціалісти з листом цим паскудним не розберуться – не віддамо тобі листа цього.
– А-а-а…
– А якщо не знайдуть нічого – тоді не віддамо тобі листа взагалі ніколи.
– О-о-о-ой!.. – тихесенько заскиглила Аґлая.
– А нумо цитьте мені, цитьте! Не люблю я цього.
– О-о-о-ой!..
– Не люблю і все, я кому сказав!
Господар кабінету ляснув долонею по стільниці так потужно, що виставлена там пластяночка з гостро заточеними олівцями і перекидний календарик біля неї аж підстрибнули. Налякана Аґлая завбачливо замовкла.
– Ну, отак-от краще, – напустивши на себе дуже суворий вигляд, пробурмотів чоловік. – А як винагорода за те, що ви нарешті дослухались мене і припинили скиглити… Ось тобі, на, дивись.
Із цими словами з відсунутої шухлядки чоловік видобув якийсь лискучий прямокутник цупкого паперу. Аґлая знов потягнулася вперед і знов була зупинена суворим попередженням:
– Назад! Тільки з моїх рук.
Довелося напружувати немолоді вже очі, щоб придивитися до прямокутника. Поступово вона второпала, що їй демонструють трохи незвичного вигляду фотографію, на якій були зображені усміхнений Гарась, а біня нього – невістка Надійка, яка тримала на руках…
– А бо-о-о-о!.. Це що, у них дитинка народилася?! Моя онученька… чи, може буть, онучок?..
– Усе може бути, – промимрив чоловік у бездоганному попелясто-сірому костюмі. – Наші спеціалісти саме зараз вивчають це питання на предмет достовірності.
– А-а-а…
Незрозуміло, чого саме Аґлая хотіла, однак не могла спитати, проте господар кабінету розтлумачив її «акання» на свій лад:
– Ти, громадянко Дунець, навіть не знаєш, на яку підлість здатні вороги нашої Радянської Вітчизни. Та й не треба це тобі знати, не твого розуму це справа. Звісно, в листі, написаному нібито твоїм сином – зрадником Батьківщини Герасимом Амосовичем Дунцем…