– Затриманий Бердник! А тобі що, особливе запрошення потрібне?
Худорлявий, інтелігентого вигляду чоловік, який нерухомо сидів на нарах, навіть бровою не повів, а лише продовжував ледь чутно, самими лише губами нашіптувати пісню:
Не дивно, що за дверима почали сердитися:
– Затриманий Бердник, нумо ходи сюди за сніданком!..
Але той продовжував шепоти:
– Я кому сказав?! – гримнули з-за дверей.
Цього разу інтелігентний чоловік мовив рівним голосом:
– Якщо я затриманий, то скажіть спочатку, за що саме мене затримали.
– Сам знаєш, за що!
– Не знаю. Про причину мені ніхто нічого не повідомляв.
– Ах ти ж паскуда така!..
– І доки мені не пояснять причину затримання, я голодуватиму.
За дверима помовчали трохи, потім спитали загрозливо:
– Ти прогулянки в карцер добиваєсся, падла?! Чи, може, хочеш, аби тебе нагодували примусово?..
Відповіді затриманий не дав, тоді за дверима пробурмотіли:
– Ну, диви мені…
Після чого годівничка зачинилася, і з коридора долинули глухі кроки та шурхіт колес візка, який штовхали до наступної камери. Інші затримані увесь цей час продовжували розмірено поглинати тюремний сніданок, постукуючи ложками об миски і, здавалося б, не звертаючи найменшої уваги на словесну перепалку. Що ж до затриманого Бердника, то він продовжував нашіптувати гуцульську пісню, як ні в чому не бувало:
То була знаменита пісня! Подорожуючи Алтаєм у далекому вже 1962 році (подумати тільки, більш ніж півтора десятиліття минуло відтоді), Олесь Павлович виношував божевільний план: перейшовши Тянь-Шань, спробувати втекти до Індії, якою він так захоплювався!.. Хтозна, як далеко вдалось би пройти, якби він наважився на цю подорож. Хтозна, чи можна було реалізувати цей божевільний план у принципі. Найшвидше втікача-невдаху спіймали б прикордонники. А ще ймовірніше, він зірвався б у якусь ущелину чи загинув би в інший спосіб, так і не діставшись мети.
У будь-якому разі перевіряти це не довелося, бо, увімкнувши якось пізно ввечері (майже вночі) радіоприймач, він почув із нього «Вівці мої, вівці…» у виконанні Дмитра Гнатюка. Це було щось неймовірне! Справді, яким дивом міг невеличкий транзисторний приймач вихопити аж на Алтайському високогір’ї гуцульську пісню, місце якої було десь у Карпатах – за тисячі кілометрів звідти?! Але ж вихопив… А може, то Говерла якимсь надприродним чином вирішила поспілкуватися з Бєлухою[17] й заразом застерегти українського блудного сина від згубної подорожі?..
Тож до Індії Олесь Павлович так і не вирушив, натомість повернувся з подорожі на рідну землю. Знов-таки немов у пісні:
Отак він і лишився вдома, через що написав кілька вартих уваги повістей і романів, які в іншому разі навряд чи з’явилися б на світ. Також він не долучився б до заснування Української Гельсінкської групи, не написав би ні Меморандум ініціативної ради альтернативної еволюції, ні Маніфест Українського Правозахисного Руху, ані відкритого листа до Комітету Організації Об’єднаних Націй у справах захисту прав і свобод людини. Невідомо, коли та в якому вигляді виникла б у нього ідея Української Духовної Республіки… Можливо, всього цього з ним би загалом не сталося!
Щоправда, тоді б він також не голодував би сьогодні тут – у камері попереднього ув’язнення Лук’янівської тюрми… Але як не крути, а воно того варто! Олесь Павлович знав, що це його місія. Саме його, а не чиясь іще – бо інший на його місці просто б не впорався, десь схибив, щось би не так зробив. Лишалося добровільно, без найменшого зовнішнього примусу взвалити на плечі цей тягар і нести, нести, нести, скільки сил вистачить…
А має ж вистачити! Він же з роду ковалів. Так само, до речі, як і Іван Франко, якому юний Олесь присвятив один з перших своїх віршів, що його напередодні війни опублікувала газета «На зміну». Загальновідомо, що світоч нації бачив себе Каменярем, який разом з товаришами завзято лупає, трощить скелю. Син коваля Франко виконував належну йому місію все життя, так само і йому – синові й онукові коваля Берднику – належало виконувати свою місію, пасти свою отару! Бо інакше: