– А знаєте, як насправді брежнєвські книжки[18] називаються? – раптом спитав хтось із верхньої шконки, що знаходилася біля вікна. На цей закид не зреагував ніхто: адже всі розуміли, що розповідати політичні анекдоти у КПЗ може виключно провокатор.
– Не знаєте? Ну, то «Малая Земля» насправді називається «Мало земли», «Возрождение» – «Возражение», а «Целина» – «Цель иная». Ось так!
Уся камера продовжувала вперто мовчати, лише ложки так само розмірено стукотіли об миски.
– А-а-а, нема у вас почуття гумору!.. – з розчаруванням повідомили з верхньої шконки біля вікна. Олесь же Павлович подумав, що лякати його карцером та іншими тюремними жахалками так само безглуздо, як і провокувати дешевими політичними анекдотами. Нехай цим лякають когось іншого! Менш впертого, який не сидів іще жодного дня!
Натомість Олесь Павлович відмотав свій перший строк іще за сталінських часів. А тому знав, як добре думається в карцері, коли ніхто зі співкамерників тобі не заважає. А які прекрасні сюжети спадають на думку під час перебування на самоті – овва!.. Отже, його карцером не залякаєш.
Лондон, вечір 12 червня 1979 року
– Анатолю, а може, все ж таки поїдемо до лікарні?
Незважаючи на пітьму, було видно, що Йоланта[19] завмерла біля канапи чоловіка, неусвідомленим жестом благально склавши долоню до долоні. Немовби молиться… От навіщо, га?!
– Ні-ні, не треба. Не переймайся, прошу.
– Але ж ти…
– Завтра я піду на радіо[20], ось побачиш.
– У такому стані?!
– Я прекрасно почуваюся, облиш.
– Прекрасно, еге ж!.. Розповіси це комусь іншому, тільки не власній дружині. А мене не піддуриш, я тебе відчуваю, як ніхто інший у світі.
– Ніхто, окрім мами.
– Мама твоя далеко в Росії, в Києві. А я тут.
– І все ж таки завтра я піду на радіо. Попрацюю, бо з цими серцевими нападами страшенно скучив за роботою.
– Отже, в лікарню не поїдемо?
– Лікарня скасовується.
– Невже?! Ти добре подумав?
– Так, добре. А тепер дай-но мені відпочити.
– Але ж ти хочеш…
– Хочу, моя Йоланточко, дуже хочу!
– Тоді треба показатися лікареві.
– Ні, не треба. Все буде чудово і без його участі.
Дружина тихесенько зітхнула, покірно схиливши голову, пішла до дверей, однак на порозі затрималася, озирнулась і мовила:
– Якщо чогось потребуватимеш, поклич мене, я негайно…
– Все буде добре, Йоланточко, не переймайся. Добраніч.
– Добраніч, Анатолю, мій любий.
Ну, от і все.
Спочатку він прислухався до тихесеньких кроків дружини, що віддалялися. Потім перевернувся на спину, заплющив очі й спробував заснути. Проте не зміг, як не старався.
«Але ж ти хочеш…» – мовила Йоланта. Він не дав дружині договорити, прекрасно розуміючи, до чого вона веде: «Але ж ти хочеш зустріти своє п’ятдесятиріччя! Знаю, що хочеш!.. Ой, до чого ж хочеш». А до п’ятдесятиріччя іще два місяці з хвостиком прожити треба. А тут ці серцеві напади. Напад за нападом, напад за нападом…
Цікаво, це у нього вікове чи-и-и… не вікове?! З одного боку, дід Федір Власович з бабкою Марфою Юхимівною прожили достатньо довго, та й матусенька у Києві жива, хоч і не зовсім вже здорова, – але то вікове. Куди ж це годиться, щоб діти раніше від батьків помирали?! Нікуди не годиться! Отож нема чого вигадувати. П’ять десятків років – це не вік, а серце…
Ну так, минулої осені у нього не простий інфаркт стався, тоді навіть до клінічної смерті дійшло. Тим не менш, з того світу його витягли! Хіба ж дарма він стільки часу на лікарняному ліжку провалявся?! Що ж до весняного рецидиву, коли він вийшов на радіо буквально на кілька днів… Ну, а хіба при інфаркті рецидивів бути не може?! Ще й як може.
З іншого боку, невідомо, як склалася доля тата Василя, який пішов з їхньої сім’ї іще напередодні війни. Коли виникла загроза захоплення Києва фашистами, матуся надсилала йому в Горький телеграми зі слізними благаннями про прихисток. Тато не відповів – але чому? Можливо, пішов на фронт. Можливо, давно вже зник у ГУЛАГу. А як раптом помер?.. Отже, теперішні проблеми з серцем, цілком можливо, передалися йому від тата Василя, чиє прізвище він намагався забути[21].
А може, тато тут ні до чого. Подейкують, є така отрута пролонгованої дії: напоять тебе чаєм чи кавою або намастять якийсь предмет, якого ти часто торкаєшся, і за кілька місяців у тебе інфаркт чи інсульт стається! Й нікому нічого не доведеш. Але тоді це означає, що на нього полюють агенти КДБ. Звісно, втечі сюди, до Великої Британії, йому не пробачили. Тим паче у творче відрядження до Лондона у далекому 1969 році він виїхав нібито заради збирання й вивчення матеріалів про ІІ з’їзд РСДРП, але натомість попросив політичного притулку. До речі, сталося це рівно десять років тому, напередодні його сорокаріччя!
20
Проживаючи на еміграції в Лондоні, Анатолій Кузнєцов з осені 1972 року працював у Лондонському корпункті Радіо «Свобода», беручи участь у програмі «Письменники біля мікрофону».