Ох, щось неладно з цими круглими датами!..
А й справді, він уже, вважай, ціле десятиліття тут прожив. І за цей час, між іншим, нічого нового в плані літератури так і не зробив. Навіть не дописав той роман, який розпочав іще напередодні втечі. Усе на радіо та й на радіо… А роман не йде та й не йде, хоч плач!..
Звісно, усе це можна пояснити проблемами акліматизації в Лондоні. Щоб спокійно творити, письменникові особливий настрій потрібен. А Лондон – це тобі не Тула й не Київ. Тут атмосфера геть інша, отож і не пишеться.
Тим не менш злі язики вже давно пліткували, що «просто Анатоль» (як він просив називати себе тут, на еміграції) насправді нічого не писав. Що всі опубліковані твори, від окремих оповідань та повісті «Продовження легенди» до романа-документа «Бабин Яр», лише публікувалися від імені відповідального секретаря Тульського відділення Спілки письменників СРСР Анатолія Кузнєцова, тоді як насправді все це накропали таємні «літературні негри», утримувані КДБ в надійному місці.
Отож другим його палким бажанням, за силою рівним бажанню відсвяткувати п’ятдесятиріччя, було завершити нарешті роман «Тейч файв». Тоді ніякий Амальрік[22] не засудить його… Ні-ні, звісно ж, до пліток про таємних «літнегрів» шановний Олексій Олексійович не має жодного стосунку! Просто інші недоброзичливці, прочитавши його відкритого листа, зробили хибні висновки. А між тим «просто Анатоль» усе ще не втратив бажання до літературної творчості! Йому б іще трохи пожити тут, трохи краще акліматизуватися… Тоді він усім покаже, всім доведе, що здатен не тільки в ефірі Радіо «Свобода» віщати перед мікрофоном!
Бо інакше що після нього залишиться?! Повісті «Продовження легенди» та «У себе вдома», роман-документ «Бабин Яр», декілька оповідань – і все?! Це замало, до чого ж замало!..
Ну гаразд, годі вже мізки сушити над різними неприємними речами. Спати треба: лікарі стверджують, що вчасний і здоровий сон для тих, хто має серцеві хвороби, – це найголовніший засіб лікування. Тому – спати, спати, спати!.. А як відсвяткує він п’ятдесятиліття, так і допише «Тейч файв». А потім іще щось створить. П’ятдесят років – це не вік для чоловіка. Все у нього ще попереду. Все разом з Йолантою!..
З цією думкою «просто Анатоль» нарешті заснув. На своє нещастя, він не знав, що не доживе до наступного дня – середи, 13 червня 1979 року…
Володимирський кафедральний собор, Київ, 8 липня 1979 року
Літні канікули були в самому розпалі, проте не для нього: треба було тричі на тиждень займатися з репетиторами – двічі з математиком, один раз – із фізиком. Ну так, понад усе у світі Спартак бажав стати прозаїком-фантастом… Проте мама Гатя була категоричною: «Ми з татом цієї твоєї забаганки не підтримаємо. Ким завгодно, тільки не письменником! Ти ж не хочеш бути таким посміховиськом, як наш далекий родич Додік Ґрінбаум?..»
Довелося вирішувати, до якого конкретно вишу вступати. Оскільки, на думку мами Гаті, «справжній чоловік мусить розумітися на залізяччі», а тато Андрій полюбляв згадувати, як в армії поїв «хорошу людину» – товариша майора Осьмініна – чистим спиртом із заповітної каністри, було зрозуміло, що виш матиме технічний профіль. Батьки навіть уточнили, чи згоден Спартак вивчитися на інженера? Оскільки підліткові було байдуже, з яких життєвих позицій торувати стежину в літературу, він з ентузіазмом погодився. Перебравши всі можливі варіанти, сімейна нарада зупинилася на Київському політехнічному інституті. Підлітка КПІ приваблював давньою історією, в якій фігурували великий хімік Менделєєв, великий авіаконструктор Сікорський і великий ракетний конструктор Корольов. Що ж до тата з мамою, то вони зайвий раз пораділи, до чого слухняного синочка виростили.
Втім, не можна сказати, що все складалося аж надто добре. Звісно, Спартак закінчував кожен клас із похвальною грамотою, й ніщо не заважало повторити цей успіх під час випуску. Це давало право на золоту медаль, а якщо медалісти здавали перший вступний іспит на «відмінно», то від подальших звільнялися й зараховувалися на стаціонар. Однак саме цього року рідну школу № 20 перенесли на Оболонь, отож на останній навчальний рік троє вчителів та весь їхній клас, профільований за спеціалізацією «програміст-обчислювач (машинні мови ALGOL, FORTRAN)», перейшли до подільської школи № 17. Але ж як тамтешні вчителі поставляться до «чужинців»?! Хтозна, хтозна…
22