– Я повертаюся завтра, рейс о сімнадцятій тридцять з Відня.
Одразу після цього залунали короткі гудки, проте юнак пізнав цей голос. Не міг не пізнати, не міг нізащо!..
До Борисполя він примчав о третій годині дня. Увесь той час, що лишався до омріяної зустрічі, простояв на балконі другого поверху, ловлячи поглядом контури літаків, що з’являлися спочатку далеко-далеко, потім збільшувалися, збільшувалися… Із завмиранням серця уявляв, як проходитиме їхня зустріч, що скаже він, що відповість вона!..
Але все це було марно. До зали прийому пасажирів разом з іншими увійшла зовсім незнайома дівчина – висока, довгонога і засмагла. Ніжно поцілувала матір, стримано – батька. І навіть татового шофера Сашу чмокнула в щічку…
Натомість Валерці тільки недбало тицьнула руку. Потім усе сімейство Левкунів всілося в автівку і поїхало до Києва, а розгубленого юнака ніхто навіть не запросив ані приєднатися до них, ані зайти якось потім у гості. Гертруда просто забула його, як забула своє каліцтво, свій біль і хворобу. Тепер вона жила іншим – оновленим життям. І схоже, що в цьому новому житті Валерці місця не було…
Костопіль, пізній вечір 28 грудня 1979 року
Коли в двері постукали сусіди, Генрик Вітольдович немовби відчув, хто і з якого приводу може потурбувати їх зараз, а тому негайно скочив з-за столу, ретельно запахнув поли старенького, місцями потертого халату й кинувся відчиняти. Зі спальні долинув слабкий голос дружини:
– Генрику, поквапся! А раптом це?..
– Та біжу вже, Грасю, біжу!
Клацнула засувка, і він побачив на порозі схвильовану сусідку, яка без найменшого зволікання випалила:
– Термез[24] вас викликає! Швидше…
Не минуло й півхвилини, як Генрик Вітольдович уже викрикував у мікрофон слухавки, періодично дмухаючи в нього:
– Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Це Термез?! Ал-льо-о-о!.. Владько, це ти?! Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Тебе не чути абсолютно!..
А все це через жахливу, ніякими зрозумілими причинами не пояснювану впертість єдиного їхнього синочка. Попервах зростав він жвавим і задерикуватим, навіть потроху намагався командувати старшою сестричкою, що викликало у всього сімейства лише веселий сміх. Навчаючись у першому класі, перебивався з «трійок» на «двійки», а якщо приносив у щоденнику «четвірку», то це було справжнім святом. Коротше кажучи, зірок з неба не хапав і ніяких особливих надій не подавав.
Вихованням сина займалася переважно мама Грася – в тому сенсі, щоб уроки перевірити та за викликом класної керівниці сходити до школи на бесіду. А вже ввечері Генрик Вітольдович, прийшовши з райхарчокомбінату, де працював майстром у мармеладному цеху, додавав від себе порцію «ременяки» – більшу чи меншу, залежно від ступеня важкості вчительських скарг.
Зважаючи на подібні «досягнення», у будь-які перспективи маленького Владька серйозно не вірив ніхто, окрім хіба що діда, який жив за три вулиці від їхнього будинку. Старий Вітольд намагався вплинути на ситуацію в оригінальний спосіб: урочисто присягнувся, що подарує онукові бувалий, але все ще повною мірою робочий наган, принесений з війни, – якщо тільки хлопчик переконливо доведе, що гідний такої нагороди!.. Батьки аж ніяк не зраділи дідовій обіцянці, оскільки до сімейства Нідзелінських почали доходити непевні чутки, нібито їхній шибеник зв’язався з місцевою шпаною. Щоб остаточно покотитися під укіс, бракувало тільки власного пістолета, люблячим дідусем подарованого…
Як раптом з малим сталося щось незрозуміле: одного разу він повернувся додому не ввечері, а пізньої серпневої ночі та ще й у брудному подраному одязі. Про те, що з ним сталося, мовчав не гірше від героя-партизана на гестапівському допиті. Призначену батьком порцію «ременяки» прийняв з дуже підозрілою покірністю. Невдовзі Генрику Вітольдовичу хтось натякнув: мовляв, ваш малий зовсім з котушок злетів – зі шпаною розсварився, натомість з безхатьком зв’язався!..
Костопіль – місто невелике, тут всі усе про всіх знають. Отож невдовзі підтвердилося: Владька справді неодноразово бачили в компанії колишнього сторожа склотарного заводу, а тепер пияка і безхатька на прізвисько Бокал-Бобокал. І не оминути б малому за це розправи… Проте дивна річ: Генрик Вітольдович хапався за «ременяку» дедалі рідше, оскільки у другому класі синок перебивався вже з трійок на четвірки, у третьому класі вийшов у «тверді хорошисти», а надалі в його щоденнику зачастили п’ятірки.
– Отак вона діє, ця чудівна сила «ременяки»! – торжествував набундючений Генрик Вітольдович і незмінно додавав: – Е-е-ех-х-х, знали б ви, до чого нещадно свого часу шмагав мене дід Вітольд… І погляньте на результат: я вже не майстер, а цілий начальник мармеладного цеху! А там дивись – і в замдиректори нашого заводу продтоварів виб’юся. А може, і в директори, хтозна?!
24
Найпівденніше місто Узбекистану, адміністративний центр Сурхандар’їнської області. Під час Афганської кампанії 1979–1989 років – важлива радянська військова база. Зокрема, для забезпечення армійських потреб у Термезі були побудовані військовий аеродром та автомобільно-залізничний міст через Амудар’ю («Міст Дружби»).