То питається, чи варто міняти таке прізвище?
Приклад другий. Ви Антон Канава. Три «а» в одному прізвищі, звичайно, забагато, як замало одного «о» в імені. Що ж слід робити? Перше «а» в прізвищі заміняєте на «о» разом із наголосом. Тепер прізвище вимовляється Конава. Відчуваєте — зовсім інший нюанс! А до імені Антон додаєте «іо». Правда, цього вашого поривання часто не розуміють формалісти із загсу. Але якби не вони, бюрократи, ви, мабуть, і не догадались, яке б мали пікантне прізвище: Антоніо Конава — наче тезко видатного італійського скульптора — представника класицизму — Антоніо Канова (1757–1822 роки).
Приклад третій. Прізвище змінюється за допомогою додавання, точніше, дописування. Це можна зробити без чиновника із загсу чи секретаря сільради. Головне підібрати відповідне чорнило. Якщо у вашому паспорті стоїть Мазач чи Кирпач, вважайте, що до італійця вам — дві літери. Дописуйте «чо». Не «чао», а саме: «ч» і «о», й носіть собі на радість, а іншим на втіху: «Мазаччо» чи «Кирпаччо». Якщо у вас прізвище Пізан, то робіть «Пізанно».
Приклад четвертий. Про прізвища, усне звучання яких має особливу вагу. Такі прізвища в основному не пишуться, а вимовляються. Пояснюю. У вас прізвище — Мина Квасоля. Маючи таке ім'я та й прізвище, ви чомусь проклинаєте своїх батьків (а вони той день, коли ви народилися), ненавидите себе, своїх родичів і того Діда, що вмудрився під час російсько-японської війни стати повним георгіївським кавалером. Саме на честь діда Мини вас і нарекли цим страшним (для вас) дореволюційним іменем. Ви нині повинні через це страждати, згадувати батька й матір, а заодно й діда — георгіївського кавалера, словами, які навіть у порадах писати заборонено. А тим часом чините ви так даремно, бо, мабуть, і не здогадуєтесь, що такому співзвуччю між іменем та прізвищем може позаздрити артист із капели гітаристів чи клоун столичного цирку. Лише вслухайтесь у своє прізвище. Вимовте його ніжно й з любов'ю, особливо в присутності інтелектуала чи науковця. Не встигнете й рота затулити, як він підбіжить до вас і запитає:
— Скажіть, ви випадково не родич італійського скульптора Міно Фазолі?..
Ви раптово ніяковієте. Бо, між нами кажучи, ви, безперечно, родич, але далекий. Прізвище дуже трансформувалось.
— Я це одразу помітив, — запевнить вас інтелектуал. — Бачите, я саме працюю над темою «Італійське Відродження й Україна». Досліджую зв'язки, торгові відносини. Особливо акцентую увагу на сфері впливу України на Італію. Ваше прізвище мені запам'яталося.
Якщо після цього поцікавиться, чи у вас дома випадково немає чогось такого (ну, скажімо, кардинальської мантії чи весла від гондоли), одразу не відповідайте. Вдайте, що вам трохи ніяково й навіть неприємно. Бо товариш, уперше у вашому житті, так точно, безпомилково (от що значить освічена людина!) розгадав справжнє походження вашого прізвища, хоч як ви й маскувалися! Після цього скажіть: «Треба подумати», — і негайно мчіть в «академку», дізнайтесь хоч, хто такий отой Міно Фазолі, коли він жив і чим займався.
Носій прізвища Пиколом — прямий нащадок папи римського Пія II. Справжнє прізвище обох — Пикколоміні. Але це так, між іншим.
Переднє слово. Як не дивно, з французами у нас справи гірші, ніж з італійцями. Французи є. А от прізвищ значно менше, ніж скажімо, італійських, німецьких чи турецьких. Це, певне, пояснюється в першу чергу тим, що Франція з нами не межує, хоч зв'язки у нас давні, починаючи від Анни Ярослава Мудрого і кінчаючи Борею Штаньком із Томашполя, який торік їздив у Париж по туристській путівці…
Приклад перший. На Україні поширене прізвище Гроха. Якщо послухати Аделю з Кобеляк, то довідаєтесь, що в її жилах тече чиста французька кров одного з фельдмаршалів часів Наполеона Бонапарта, який під час першої Вітчизняної війни переховувався в Хоролі, де перше жила прабаба Аделі. Від фельдмаршала й пішло прізвище Аделі Грохи, яке волосний писар, будучи малограмотним, записав у «метрику» — Аделя Гроха. Хоч насправді вона француженка й повинна писатися: А де ля Гроха. З наголосом на останньому «а».
Приклад другий. Прізвище Філіпченко. Одразу відчувається, що воно не українського походження. Бо в українців є Пилип (Пилип із конопель), а не Філіп. Закінчення «ченко» запозичено в українців. Філіп — навпаки — чуже нашій мові, або, як кажуть, слово іншомовного походження. Тому не важко здогадатися, що справжнє прізвище Філіпченка свого часу було Філіп. Приміром — Жерар де Філіп. Те ж саме стосується прізвищ Філіпчук, Філіпенко.