Выбрать главу

Господар починає вовтузитись і, видно, хоче швидше піти від вас.

— Мені моя дружина розповідала про Вову… Мовляв, підеш побачиш, який у Матущаків хлопчик, — вундеркінд. Я у вас вперше й, тільки глянув на Вову, одразу подумав — викапаний ви…

— Пробачте, але це не мій син, — раптом виривається в господаря.

— Не ваш? А чий же в вашій кімнаті син?

— Не знаю. Я спочатку думав, що ваш. Мені навіть здалося…

— Що вам здалося?

— Ну, що навпаки… Ви схожі на нього, а не я.

«Мда! — мдакаєте ви про себе. — Оце ситуація!»

Господар тим часом зводиться й щезає на кухні.

— А де твій тато? — питаєте в хлопчика.

— Он, — показує хлопчик на типа, що забрав у вас карти.

Ви підсідаєте ближче.

— Ну, як? — цікавитесь у типа.

— Карта не йде, хоч убий! Не везе!..

— Зате в коханні повезе, — підбадьорюєте ви.

— І не кажіть… Уже повезло.

— Воно й видно! Син у вас славний! Ваша копія… Розповідав мені, як його звати. Сказав, що йому шість років.

— Це він може… Туз хрестовий… Бито, — каже тип.

— Пробачте, а ви зі своєю давно живете?

— Ви до мене? — питає товстомордий.

— Ну, да…

— П'ять місяців.

— Що? — перепитуєте ви так, ніби проковтнули виделку. — Як же це так? Ви п'ять місяців, а синові шість років?

— Дуже просто… Дама пік… — товстомордий б'є. — Від першого чоловіка синок… Забрав… Нічим було крити… Як бачите, ні в картах, ні в коханні…

Вам на душі стає тоскно. Хоча б швидше до столу. «Ну й жінка, — це ви про свою. — Знову через неї влип. Більше я не піду з нею в гості. Чорта лисого бачитиме вона мене у своїх знайомих…»

У кімнату вбігає ще один шибеник. «Мабуть, оце син господаря, — думаєте ви й пильно вдивляєтесь у його обличчя. — Очі, вуха — ніби його. А втім, хто зна?! Ліпше не зачіпати. А що, як він виявиться сином сусіда?..»

Коли з вами й справді таке трапиться, моя вам порада: не беріть це близько до серця. Так і до інфаркту не далеко. Помилились? Нічого страшного. З ким не буває! Погладьте хлопчину по чубчику і вдайте, що ви ще більше здивовані, ніж хазяїн.

— Ніколи б не подумав, — скажіть йому. — Ви запевняєте, що це син сусіда? Дивно! А він так схожий на вас.

Після цього сідайте до столу і, головне, добре закусуйте.

ПРО ЩО РОЗМОВЛЯТИ З ДРУЖИНОЮ

Тільки для дорослих

Якщо ви спостережливі, то, безперечно, помітили, як у наш час багато парубків. І це незважаючи на те, що вони відбули армію, мають професію, інколи навіть ізольовану квартиру! А от не одружуються. У чому ж причина? А причина, як виявляється, у тому, що більша частина з них не знає, про що розмовляти з майбутньою дружиною. Куди легше з коханою. З нею взагалі можна не вести ніяких розмов. Бо закохані, до відвідування загсу, як достеменно встановлено, розмовами не переобтяжують себе, ніяких сімейних проблем не вирішують, а тільки страждають від кохання, мовчать або зітхають, густо пересипаючи страждання довгими й затяжними поцілунками.

Що таке поцілунок, я вам сказати не можу. Поки що в жодній енциклопедії, словнику, підручнику цей термін не розшифровується. Мабуть, тому, що не піддається опису. Поцілунок, кажуть, треба відчувати. Але перейдемо безпосередньо до нашої теми: «Про що розмовляти з дружиною?» У закоханих, як ми бачимо, справи значно легші. Бо навіть у тому випадку, якщо з них хто й говорить, то їхній словниковий запас дуже мізерний, як у деяких наших поетів-ліриків. Правда, ті й ті вважають, як це не дивно, що для кохання й поезії достатньо таких слів, як «зорі», «небо», «синій вечір», «голубий світанок», «липневі ночі», «бруньки на вербах» і «котики». Наприклад:

— Ти мій котику!

— Ти моя кицюню!

Так, безперечно, за рідкісними винятками, не розмовляють одружені. З їхнього вжитку ці слова щезають разом із поцілунками. Якщо для закоханих і згаданих поетів цих слів більш ніж достатньо, то сімейним людям цього так мало, що їх постійно не покидає думка: «А що, як наступить такий день, коли ми про все переговоримо? Про що ж говорити далі?»

Такі люди нам нагадують тих, що досі дивуються, як це щодня виходять газети, і з острахом чекають того моменту, коли раптом не вистачить матеріалів і газети не вийдуть. Так само почуваються й майбутні одружені… А все це йде від незнання життя. А справжнє життя (і це вже досліджено) починається якраз із сімейного.

Уявімо на хвилинку, що ви все ж наважилися й одружилися. Ви більше не вживаєте таких слів, як «зорі», «світанки над річкою», «вечори під вербою» (якщо це село), «липневі ночі у скверику» (якщо це місто чи райцентр і той скверик не об'їли кози), «ніч у човні», «багаття на березі озера чи моря», «падаючі метеорити» й поцілунки, поцілунки, поцілунки. Тепер вам ніколи цим займатися. Серпневі зорі (це ті, що падають у серпні) вам заміняють торшери, настільні лампи, стінні бра, люстри, нічники. Тобто лексикон ваш збагачується. Турботи теж. Вечори під вербою змінюються чисткою каструль, миттям склянок у сяйві електролампочок (найкраще мити посуд на кухні). Ночі в човні — спанням на спільній розкладачці чи на долівці (перші дні одруження). У цьому ще відчувається дух екзотики, тут є щось романтичне, але, як і все в житті, це вам поступово набридає, й ви зітхаєте: