– Щодо речей ви помиляєтесь. У мене на станції залишилося ще дві валізи, які необхідно забрати… До речі, коли мені їх принесуть?!
– У наших викладачів немає челядників. Ваші валізи – то є ваші проблеми. Домовтеся з кимсь… Якщо не влаштовує кімната, можете винайняти житло поблизу дитбудинку, але вже власним коштом.
– Ну гаразд, із житлом зрозуміло, – похнюпився гість. – Але ж душ?! Та це просто формене знущання!!! Я мився практично ледь теплою водою!..
– Вода для душу нагрівається від сонця в пофарбованих чорним діжках. Усі миються нею, але чомусь ніхто не скаржиться. Втім, ви б могли помитися в лазні. Хіба вам не показали?
– Мені люб’язно показали… але до того ж розповіли, що спочатку треба наколоти дров і наносити води, бо у вас навіть водогін відсутній!..
– На території дитбудинку є колодязь, отож обходимося без водогону. В лісі поруч заготовляємо дрова. Якщо це вас не влаштовує, то в Боровій є громадська лазня, можна було сходити туди… Щось іще?
– Так, у мене ще багато питань! Ось, наприклад, чому ця ваша баба Марина або Марта… чи як там її звати… Коротше, чому вона відмовилася принести чай мені в кімнату?!
Чим далі, тим більше розпалювалися пристрасті, а терпіння Семена Опанасовича вичерпувалося. Гість явно перегинав палицю… Нарешті, ледь стримуючи обурення, директор голосно мовив, карбуючи кожне слово:
– Змушений зауважити, шановний Федоре Петровичу, що ви прибули в Мотовилівський дитячий будинок, а не в санаторій. Тут треба працювати, а не відпочивати. Інші співробітники дитбудинку не є вашими челядниками, зранку я вже казав це. Щодо їдальні, то це не ресторан. Відвідувати їдальню дозволено тільки за розкладом, а їжу в житлові приміщення виносити суворо заборонено – це порушення правил гігієни. Дитбудинок практично на балансі у держави, коштів виділяється обмаль, отож усі так звані блага доводиться забезпечувати власноруч. І ще: будь ласка, запам’ятовуйте імена наших співробітників, які нічим не гірші від вас! Зокрема, в їдальні порядкує тітонька Марійка, а не Марина і тим паче не Марта… А ще у нас є чергування і громадські обов’язки. Якщо хочете жити в нашому дружному колективі тихо-мирно, вам доведеться час від часу носити воду з колодязя, колоти дрова, розвантажувати підводи тощо.
– Я цього не робитиму. Я викладач історії, а не чорнороб!..
Калабалін знизав плечима:
– Як хочете. Але тоді не скаржтеся і налагоджуйте свій побут самотужки.
Минув тиждень, протягом якого Єрохін щодня намагався винайняти житло в Боровій, але щоразу вертався й обурено кричав:
– Це ганьба!!! В яку ж це діру мене занесло!.. Тут же в кімнатах підлоги земляні, в хліву і те краще.
– Але ж є хати і з дерев’яними підлогами, – заперечували йому.
– Звісно, що є. Але за них ці невмиті селюки просять ціну, що значно перевищує мою зарплатню, – зітхав Федір Петрович.
Якось увечері Єрохін зайшов до Калабаліна в директорську і мовив, недобре посміхаючись:
– Семен Опанасович, підготуйте мені на завтра, будь ласка, особові справи всіх ваших співробітників з вашою включно.
– А навіщо це вам, Федоре Петровичу?
– Мені тут Партія доручила розібратися в одному питанні… – і Єрохін простягнув поважний документ з печаткою: – Ось припис із Москви.
Семен Опанасович розсіяно проглянув папірець, знизав плечима, потім відкрив дверцята сейфу, що приткнувся в куточку кабінету, видобув звідти теки з особовими справами і простягнув Єрохіну зі словами:
– Будь ласка, вивчайте тут, за межі кабінету не виносьте.
29 серпня під час педагогічної наради, після обговорення всіх запланованих питань слово взяв товариш Єрохін. Ковзнувши по рядах викладачів уважним поглядом, Федір Петрович мовив:
– Днями настане перше вересня, розпочнеться новий навчальний рік. Отож, згідно з рекомендаціями РВНО, цього дня серед учнів потрібно буде, цитую, «провести поглиблену виховну роботу на предмет роз’яснення всеохопної і повсякденної керівної та спрямовуючої ролі КПРС10». На виконання цих рекомендацій педагогічно-виховний колектив дитбудинку зобов’язаний розробити детальний план заходів…
Однак коли дійшло до розгляду цього плану, самі ж розробники безнадійно потонули в нескінченному узгодженні деталей, хаотично нагромаджених одна на одну. Коли ситуація дійшла до небезпечної межі, Калабалін різко ляснув розчепіреною долонею по стільниці. Всі негайно замовкли, а він запропонував:
– А знаєте що… давайте-но я перед вихованцями нашими виступлю! Як вам пропозиція, га?! Гадаю, це буде найкращою виховною бесідою для них усіх.