– Це все? – поцікавилася Марія. Володимир заперечно мотнув головою і продовжив з поступово нарощуваним підйомом:
– А тепер?..
– Тепер усе, – підтвердив він.
– Ну що ж, товаришу Сосюро, – мовила вона стриманим офіційним тоном, – нової Сталінської премії в галузі літератури за цей вірш вам не дадуть, можете навіть не розраховувати…
– Через цілковито зрозумілу причину18 Сталінську премію не даватимуть вже ніколи й нікому, – уточнив він.
– Враховуючи настільки прикру обставину, спробую хоч якось компенсувати вам, Володимире Миколайовичу, втрачений шанс.
І немовби згадавши давні часи молодості, Марія рвучко поцілувала чоловіка просто в губи… Але негайно ж слідом за тим відсторонилася й відскочила на доволі пристойну відстань настільки стрімко, що він просто не встиг зреагувати.
– Марійко, кохана моя!..
Чоловік спробував підійти до неї, обійняти за плечі, та вона не дозволила.
– Ну от, знов… – розчаровано зітхнув він і спитав: – Отже, ти й досі ревнуєш?.. Ревнуєш, навіть попри те, що ми знов з тобою удвох.
– Як ти міг, Володю?!
– Марійко, зрозумій, для мене ніколи не існувало жодної іншої! Тільки ти одна в усьому світі…
– А вона?!
– Марійко, але ж тебе заарештували й вислали до Казахстану!..
– А потім і до Західного Сибіру.
– Ну так, до Сибіру. Я спробував… я намагався одразу!.. Але мені сказали, що тебе засуджено за розголошення державної таємниці.
– Мене морили голодом, аби я тільки звела наклепи на всіх вас і на тебе в тому числі! Аби засвідчила, що українські письменники буцімто готують антидержавний переворот, готуються вбити радянських вождів. Так, мене морили голодом. Казали, що я сконаю в таких самих муках, як багато хто сконав узимку тридцять другого – тридцять третього років. Коли ж зрозуміли, що я мовчатиму – не давали заснути. Вимагали, щоб я стояла в камері на цементній підлозі босоніж і щоб навіть очей не заплющувала…
– Нещасна моя Марійка! Твої чудові блакитні очі завжди стояли перед моїм внутрішнім поглядом.
– Навіть тоді, коли при живій дружині ти одружився втретє в житті?!
Чоловік хитнувся так, ніби отримав потужного ляпаса, й прохрипів:
– Але мені сказали, що ти зникла назавжди. Що не повернешся з таборів.
– Згадай, що коли заарештували того ж таки Остапа Вишню, його Варвара все покинула й подалася слідом за ним! Вона хотіла бути хоч би трохи ближчою до свого коханого.
– Я був хворий. Я дуже-дуже захворів, Марійко. Треба ж було, аби хоч хтось наглядав за мною.
– Так, ця твоя загадкова хвороба… Пам’ятаю, пам’ятаю, ти розповідав, – кивнула вона. – Що ж, Володю, згодна, ти потребував постійного догляду. Але ж для цього не обов’язково було одружуватися, хіба ж ні? Можна було влаштувати, щоб до тебе приходила доглядальниця.
– Ні, не можна. Мене змусили. Поставили умову: ніяких доглядальниць! Поруч зі сталінським лавреатом може перебувати тільки законна дружина, бо я маю бути прикладом, зразком для всього народу. Отож мусив скоритися.
– Таке враження, що ті, хто опинявся за ґратами чи в таборі, іноді були більш вільними, ніж ви всі, разом узяті, які лишилися на свободі, – вуста жінки скривила нервова посмішка.
– В усякому разі, коли мене відправили сюди, в Рай-Оленівку, то я поїхав сам, без неї… без нової моєї дружини.
– Так, Володю.
Вона прекрасно зрозуміла підтекст цього зауваження: «До земного раю я раніше їздив сам, тепер же привіз сюди кохану жінку. А ту, нелюбу, з якою мене змусили одружитися – її до земного раю не возив».
– Марійко, кохана моя…
Чоловік усе ж обійняв її за плечі, проте вона легко розірвала ці сторожкі непевні обійми й мовила благально:
– Дай мені трохи отямитися, Володю. Я все ще не вірю в початок нашого нового щастя.
– А коли отямишся, тоді повіриш?
– Можливо, Володю, можливо, – і вона тужливо зітхнула.
Робітнича столова заводу «Дніпроспецсталь», Південне шосе, № 81, Запоріжжя, липень 1955 року
Льонька незадоволено поморщився, подивившись на лопаті величезного вентилятора, що повільно оберталися вгорі попід стелею і майже не впливали на рух розпеченого повітря. Потім тильним боком правої долоні витер спітніле чоло, посипав сіллю й відкусив чорного хліба та пробурмотів:
18
Наповнення Сталінської премії забезпечувалося коштом гонорарів, нарахованих за публікацію його праць (із закордонними включно). Оскільки Йосип Сталін помер, не залишивши заповіту, то після 1954 року Сталінські премії не присуджувалися. Натомість у 1956 році була заснована Ленінська премія, а в 1966 році – Державна премія СРСР.