– Ну, і що ж там далі сталося?
Кілька років тому два подільські шибайголови та троюрідні брати – Льонька Литвак і Рафка Левітін закінчили середню школу, за наполяганням родичів поступили на зварювальний факультет Київського політехнічного інституту і тепер, успішно здавши іспити, проходили останню в житті виробничу практику. Останню – бо восени розпочнеться переддипломна, а в лютому вони мали вже й дипломи інженерні захищати.
І з цим, схоже, могли виникнути певні проблеми: з міркувань оптимізації та раціоналізації навчального процесу інститутське начальство вирішило влити зварювальний факультет до складу значно старшого, поважнішого і принаймні кількісно більшого факультету КПІ – механіко-машинобудівельного. Ясна річ, реформа ця мала суто організаційний характер. Головним було те, що навчальний корпус зварювального факультету і весь професорсько-викладацький склад лишалися на своїх місцях. А те, що поступали вони як «зварювальники», а випускатимуться як «механіки»… То діло таке. Аби лише дипломи позахищати – от що важливо!
«Е-е-е, ні, не кажи, братику! Формальності іноді також свою роль відіграють. Хтозна, як воно далі в житті складеться?.. Можуть і спитати принагідно, як так сталося, що дипломи захищені на мехмаші, коли ми на зварюванні всі п’ять років відтрубили. Знаю я ці штучки», – зітхав Льонька.
Рафка намагався всіляко відволікти троюрідного брата від безглуздих пересторог – принаймні йому весь час здавалося, що Льонька занепокоєний саме злиттям двох факультетів, а не чимсь іншим. На цей випадок у запасі у молодого чоловіка був один безвідмовний засіб – розповідати якомога більше різноманітних цікавих історій.
Робив він це не без успіху. Коли неіснуючий нині Бог, сидячи у себе на небесах, роздавав їхньому поколінню людей зовнішність, то Рафка Левітін пішов з роздачі явно обділений: приземкуватий, з величезною округлою головою й неправильним прикусом нижньої щелепи, незграбний від маківки до п’ят та ще й із побитим віспою обличчям через перенесену в дитинстві хворобу… І ще й рудий!.. Однак варто було йому розкрити рота й заговорити, як усі вмить забували про його недолугу зовнішність і буквально мліли від захвату, вислуховуючи історію за історією, історію за історією… Де Рафка все це почув?! Ніхто не міг сказати точно. Одне лишалося незаперечним: розповідав він майстерно, з вогником і з неабияким гумором.
Цього разу оповідач особливо старався – адже розважити треба було троюрідного брата, з яким вони пережили безліч карколомних пригод і давно вже стали нерозлийводою. Об’єктом для чергової «хохмочки» Рафка обрав керівника їхньої практики – молодого, проте нібито перспективного співробітника зварювального факультету (а невдовзі мехмашу) Михайла Сергійовича Самотрясова. Щоправда, називати його «Михайлом Сергійовичем» вимагав він сам виключно з міркувань непорушності свого авторитету, студенти ж іменували його поза очі не інакше як «Мишком-Самотрясом» – бо були не набагато молодшими.
Гордий першими кар’єрними успіхами співробітник прекрасно знав про це і був дуже незадоволений зазіханнями на свій авторитет, а тому вирішив витончено помститися підопічним практикантам: хоча офіційно вони приїхали працювати на «За-поріжметалургмонтажі», Мишко-Самотряс поставив їм завдання: відвідати ще кілька інших підприємств і включити розгорнуті довідки про ці відвідини до звітів по Запорізькій практиці.
Цього тижня практиканти мали побувати на сусідній «Дніпроспецсталі» – отак і опинилися під час обідньої перерви в робітничій їдальні. Чим у подібній ситуації міг займатися балакун Рафка?! Природно, розповісти, як іще під час свого навчання на інженера-зварювальника їхній керівник Мишко-Самотряс здавав «тисячі» з німецької мови:
– А сталося те, що Мишко-Самотряс лише тепер такий поважний, що аж жах бере. Зате під час навчання тим ще лобурякою був. Ну, і вивчати німецьку мову йому хотілося приблизно так само, як мені – китайську. Це ж одразу після війни було, про фашистів пам’ять у всіх свіжа, зокрема у нього. А тут «тисячі» з німецької здавати. Як тобі, га?..
– Ти далі давай, далі, – доки троюрідний брат теревенив, Льонька встиг розправитися з холодним пісним борщем.
– Я й кажу, що Мишко-Самотряс придумав таку штуку, що на вуха не налазить. Отже, хтозна як, проте уламав когось перекласти йому німецькі «тисячі» на людську мову, а потім узяв та й визубрив той переклад напам’ять! Як тобі хід конячкою, га?!
– Що, невже всі «тисячі»?! – здивувався Льонька.