Отже, все добре?..
Але ж власне до Космосу йому особисто шлях перекрили!!! Як інакше розцінити ту «маленьку прикрість», що проектування ракети й першого супутника, що має відкрити перед людством новий відлік часу – Космічну еру, – віддали під патронат військово-морського флоту?! А він…
«Містере Браун, прошу правильно зрозуміти мотивацію нашого рішення. Вашу нову батьківщину – Сполучені Штати – потрібно захистити від зазіхань більшовицької Росії. Не забувайте, що Третій райх програв цю Світову війну, але ж особисто ви мали можливість утекти на цей бік Атлантики. Куди збираєтеся тікати тепер, містере Браун?.. Отже, або ви й надалі працюєте над балістичними ракетами – або… Втім, іншого варіанта все одно немає. Навряд чи потрібно пояснювати вам, чим може обернутися перемога більшовизму у всесвітньому масштабі. Цього просто не можна допустити, та й усе. Отже, використайте весь досвід, накопичений за час роботи над ракетами серії «Фау» – і нова батьківщина в боргу не залишиться! А космічні ракети… Нехай ними займаються інші. Повірте, містере Браун, так буде краще і для США, і для людства в цілому».
Що можна на це заперечити, Вернер фон Браун… себто відтепер просто містер Вернер Браун, не знав. Точніше, заперечувати він все одно намагався – просто заперечення ці до уваги не бралися. Головне полягало в тому, що не всю документацію в Пенемюнде вдалося знищити. Очевидно, все вціліле дісталося клятим більшовикам…
На це йому зазвичай заперечували: «Зате нам, містере Браун, дісталися ви з усіма вашими людьми! А це значно, значно краще. Ну от скажіть на милість, щó росіяни можуть зробити зі старими кресленнями?! Реально, без зайвих домислювань… Так, вірно: максимум їхніх можливостей – це відтворити вашу ракету «Фау-два» з усіма її недоліками, літак-снаряд «Фау-один» або «Фау-чотири»20. Ото й усе. А що робити з усім цим мотлохом далі?.. Щоб знати це, потрібні ви, містере Браун, з вашими колегами. Мозок потрібний! А мозок у нас… Отже, все добре. Працюйте і не переймайтеся тим, чим не мусите перейматися».
От на які заперечення наштовхувалися всі його попередження. Проте не таким був Вернер фон Браун, щоб спасувати перед труднощами, хай навіть вони і здаються нездоланними. Насправді у нього в запасі був ще один козир, причому дуже серйозний.
Нахилившись до нижньої шухляди письмового столу, він видобув звідти стареньку тоненьку книжечку брошурного типу, на обкладинці якої кирилицею було надруковано:
Відклав книжечку вбік, вибрав один із зошитів, помічених так само: «Кондратюк Ю. В.» розкрив його й почав гортати сторінки. Зупинився на розвороті, де містився малозрозумілий непосвяченим малюнок: два кола (велике й маленьке) були з’єднані спіраллю. Причому спіраль ця спочатку розкручувалася довкола більшого кола, а потім, досягнувши спеціально виділеної жирної точки між колами, починала, навпаки, зменшуватися, аж доки не зливалася з меншим колом. Під малюнком містився підпис:
Саме так, у цьому зошиті містилася неймовірно цінна наукова розробка – теоретичний розрахунок найбільш економної (в плані енерговитрат) траси міжпланетного перельоту, здійснений в’язнем «2106» концтабору, створеного при полігоні Пенемюнде. Про те, що Вернер фон Браун, а від сьогодні новоспечений громадянин США містер Вернер Браун має на руках такий козир, уряд Сполучених Штатів і досі не знав. Поки що не знав… Але якщо його й надалі відсуватимуть від космічних розробок, «милостиво» лишаючи можливість множити проекти балістичних ракет…
Так, цей козир таки доведеться витягти на світ божий. Ні-ні, нічого красти він не буде й навіть не збирається. «Траса Кондратюка» залишиться «трасою Кондратюка». Однак передавши розрахунки в’язня «2106» у розпорядження уряду Сполучених Штатів, новоспечений громадянин США містер Вернер Браун розраховував тим самим оплатити свою участь у Космічній програмі. Дуже-дуже розраховував!
От тільки коли саме оплатити цей рахунок?! Схоже, час поки що не настав. Можна ще трохи зачекати…
Один з аеродромів 50-ї Повітряної армії дальньої авіації, Смоленська область, 8 грудня 1955 року
– Товаришу майоре, сержант Сивак за вашим наказом прибув!
– Молодець, сержанте, оперативно спрацював. Та розслабся ти, не треба переді мною в струнку тягнутися, коли я не скомандував…
Але чудово розуміючи, що це може бути всього лише черговий начальницький виверт, Андрій продовжував стояти по команді «струнко».
– Розслабся, сержанте, ти ж не на параді, – повторив майор Осьмінін, проте безрезультатно. Лише тоді він весело реготнув, з розмаху ляснув розчепіреною долонею по своєму правому стегну й мовив: