Скинувши з плечей свого сидора, молодик раптом помітив, що ззаду його тканину перетинає чималенький вертикальний поріз.
– І де це я так зачепився, що не помітив, як порвав… – почав він замислено, однак батько подивився на нього скоса і скрушно зітхнув:
– Ох, Назарко, Назарко! Тобі ж уже двадцять чотири годи, вже і в армії відслужив, ондо в інститут поступати зібрався, а життя ти й досі геть не знаєш. Не зачепився ти ніде й нічого не порвав. Це лихі люди тобі наплічника підрізали, он воно як!
– Лихі люди?.. – молодик розгублено кліпав очима, немовби не вірячи в саму можливість їхнього існування.
– Так, злодії, – підтвердив батько. – Пограбувати хотіли, доки ти там ґав ловив. Нумо кажи, що у тебе було в наплічнику?
– Та нічого такого…
– А давай-но перевіримо.
Опираючись натовпу й намагаючись триматися під ліхтарним стовпом, перевірили. Нібито все було на місці. Про всяк випадок перевірили також батьків сидір, з яким усе виявилося гаразд.
– Теж мені йолопи царя небесного… Знайшли кого грабувати, щоб вам добра в житті не бачити, бісові діти!.. – лайнувся пристаркуватий Амос Дунець спересердя і звернувся до сина: – Ну що ж, давай-но запхнемо цю дірку сяк-так та й підемо собі.
– Куди? На трамвай чи, може, на тролейбус?..
– Перукарню шукати підемо, – не звернувши жодної уваги на хвилювання в голосі сина, мовив батько авторитетним тоном.
– Перукарню?! А навіщо нам вона?
– Побачиш.
– Ну та-а-ату-у-у!..
– Ходімо зі мною.
Перукарню шукали мало не півгодини, розпитуючи всіх зустрічних, аж поки хтось не напоумив, здивовано мугикнувши:
– Тю, ви чого це?! Та підстригтися ж прямо на вокзалі можна. У вестибюлі на другий поверх ліворуч і без проблем…
Справді, перукарня знайшлася просто в будівлі вокзалу там, де й було сказано. В чоловічому відділенні очікувало з десяток громадян, однак троє майстрів працювали настільки вправно, що навіть години чекати не довелося.
– Ну-с-с-с, що робимо? – спитав майстер, відступивши на крок, клацаючи високо в повітрі ножицями й уважно приглядаючись до старшого Дунця, який всівся на його крісло першим.
– Під бокс робимо. І поголитися, – намагаючись надати своєму голосу якомога більше солідності, мовив Амос і додав: – А ще б одеколоном.
«Ще й одеколоном?! Навіщо це батькові?» – знов здивувався Назар. Перукар між тим продовжував розпитувати:
– Потилицю відкриваємо повністю? Наскільки коротке волосся на скронях, по боках і на маківці залишаємо?
– Коротко робіть. Зараз літо, спека. Нехай голова дихає. А потім ось цього молодика… Це синок мій.
– Гаразд, нехай голова дихає. А сином займемося потім, – посміхнувся перукар, примружив спочатку ліве око, потім праве… І ножиці, гребінець та електрична перукарська машинка, бритва й помазок, рушник і якісь блискучі флакони літали тепер уже довкола голови Дунця-старшого. Майстер лише час від часу уривчасно командував:
– Голову трохи ліворуч. Ще. Отак. Тепер прямо. Вперед. Обережно очі…
– А мені якомога простіше, – попросив Назар, коли настала його черга сідати в крісло.
– Зробимо простіше, – ледь помітно всміхнувся майстер. – Стрижка «під горщик» вам згодиться, молодий чоловіче? Вуха відкриваємо?
– «Під горщик» згодиться. Вуха не треба…
– Треба, треба! – втрутився батько. – Він у мене сюди приїхав в інституті на дохтура вчитися, отож відкрийте йому усі вуха, нехай всю науку дохтурську чує, щоб нічого з неї не пропускати!
– Та-а-ату-у-у!.. – змолився молодий чоловік, проте Амос мовив з несподіваною суворістю:
– Я кому сказав?! Якщо людина тобі пропонує вуха відкрити, то й відкривай. Бо зарости завше встигнеш.
– Гаразд, вуха відкриваємо.
Менш ніж за десять хвилин зачіска «під горщик» була готова.
– Червінця вистачить? – батько видобув з-за пазухи потертий гаманець, проте перукар заперечно похитав головою:
– Ви не тільки стриглися, ви ще й голилися. Плюс одеколон. І ще молодий чоловік… Дванадцять двадцять п’ять за обох.
Дунець-старший розплатився, сховав гаманець за пазуху, потім одягнув свій сидір і коротко скомандував синові:
– Ходімо.
Назар послідував за батьком. Оскільки його сидір підрізали, молодий чоловік про всяк випадок надягнув його не за спину, а наперед, на груди. Хоча при цьому доводилося частенько поправляти лямки наплічника, які сповзали. Незручно, але що поробиш…
– Тату…
– Чого тобі?
– А навіщо ви… ми… той…
– Що?
– Навіщо ви отак причепурилися?
– Послухай-но, синку. Я їду до старого фронтового товариша, з яким ми не бачилися вже добрих десяток років. Хочу навідатися до нього красивим. Щоб по всій формі, так би мовити… Ото маю я право раз на десять років привести себе до божого ладу чи не маю?!