– Та звідки ж мені знати, – скрушно зітхнув батько. – Нащо воно мені в селі, блокіратор той твій…
– Тоді пояснюю, – жіночка заговорила авторитетним тоном. – Блокіратор – це така штука, що дозволяє по одній телефонній лінії з декількох апаратів розмовляти. Причому якщо по одному говорять, то інші тебе підслухати не можуть, отак! Я таку систему на всю нашу квартиру зробила, отож якщо хтось проти мене щось чмихне – вмить без телефону в кімнаті залишиться! А до кого тоді піде, щоб подзвонити? До Капітоліни Макарівни Замбриборщ піде. А я їм усім – отакої!!!
З якимсь хижим виразом на обличчі жіночка скрутила велику дулю.
– Ну, Капко… Ти як була бойовою, так і лишилася…
– Бойцицькою я лишилася, якою й була завше, – без тіні сорому перебила вона Дунця-старшого. Почувши таке, Назар мимоволі зашарівся. Колишня фронтовичка зреагувала миттєво:
– А чого це ти стидаєшся, Назарко, га?! Ти ж у медичному нібито вчитися приїхав, а від таких простецьких речей червонієш. А медики – вони знаєш які? О-о-о, хлопчику!..
– Та знаю, знаю, – поквапився заперечити молодий чоловік, який трохи образився, що його назвали «хлопчиком». – Мене ж коли в армію служити забирали, то я так просився, так просився, щоб мене в якусь медроту санітаром поставили, бо я потім далі по цій частині вчитися хочу, що мене таки записали до медроти. Щоправда, через це на цілий рік довше на службі протримали, але то навпаки добре, бо тепер…
– Е-е-ех, та твоя медрота – це типове не те, – зневажливо махнула рукою Капітоліна. – Тепер мирний час, а от на війні ми з твоїм батьком такого горя насьорбалися повною ложкою, що тобі й не снилося.
– Ото й добре, що не снилося, – поспішив перехопити ініціативу Амос. – Будемо сподіватися, що все горе висьорбали ми, а у діточок наших все тепер добре буде. Нам не пощастило, а вони нехай вчаться. Отож може так статися, що як мій Назарко великим дохтуром стане, то не тільки мені відірваного пальця пришиє, як повсякчасно грозиться, але й тебе, Капо, лікувати буде?! А що?..
– Все можливо, – кивнула вона. – Але годі вже балачки розводити, давайте якось той… зустріч нашу відмітимо, чи що?..
– Капітоліно, ти читаєш мої думки! – батько аж просяяв.
– Пхе! А що тут читати, коли двоє мужиків з дороги зголоднілі? Все зрозуміло. Зараз стіл зорганізуємо й посидимо в своє задоволення.
– Тільки це…
– Що?
– Як ти на роботу далі підеш після посиденьок наших? – раптом стурбувався Амос.
– Нічого страшного. Я чергую цілу добу через три, отож на роботу мені аж післязавтра вранці. В понеділок себто. Тому не переймайся.
– А-а-а… Ну, тоді все гаразд.
Спільними зусиллями накрили стіл приблизно за годину. Коли молодий чоловік обережно ніс із комунальної кухні каструлю вареної картоплі, то несподівано зіткнувся в коридорі з батьком, який заступив синові дорогу і змовницьким тоном прошепотів:
– Ти ж не розповіси мамі, до кого ми в гості приїхали, еге ж?..
– Та як я розповім їй, коли вона там, вдома, а ми тут?
– Ну-у-у, ти ж листа можеш написати, припустімо. То не писатимеш мамі про Капку, правда ж?
Назар раптом зрозумів, що весь цей час і справді проганяв від себе думку про те, написати мамі Ґулі про все чи не написати. Але ж вирішувати рано чи пізно і справді доведеться…
Однак слідом за тим згадав слова, колись сказані матір’ю надмірно допитливій сусідці: «Мені байдуже, що мій Амос робить і з ким ходить. Мені важливо лише, аби він додому приносив, а не з дому виносив, а все інше… Та цур йому пек! Хай що хоче, те й робе, отак». Тоді він не зрозумів значення тих слів, бо говорилося те давним-давно, ще далеко до війни. Ну так, до війни – бо навіть сестричка його Риця ще жива була… Отож і не зрозумів. А тепер сенс сказаного несподівано відкрився йому. І якщо мамі байдуже…
– Не хвилюйтеся, тату, я мамі не писатиму й не розповідатиму також. Ні тепер, ані будь-коли. Можете заспокоїтися.
– Ну і молодець! – батько аж просяяв, і в напівтемряві коридору Назарові чомусь здалося, що запах «Шипру», яким щедро побризкав клієнта перукар, раптом посилився. – Це наші чоловічі справи, і матері в них суватися зовсім ні до чого.
– Ну так, ясна річ.
– А за це я тебе завтра поведу в одне дуже цікаве місце…
– В яке ще цікаве місце?
Зважаючи на те, ким виявився «фронтовий товариш» Дунця-старшого, молодий чоловік умить надумав собі бозна-що, та, прочитавши на його обличчі лихі думки, батько лише розсміявся:
– Облиш, синку! Завтра побачиш. І обіцяю, що тобі сподобається.
Оскільки вони і справді зголодніли з дороги, господиня кімнати спочатку трохи нагодувала обох гостей, а вже потім почали випивати. Також батько багато розпитував Капітоліну про старих бойових товаришів, імена яких Назарові були абсолютно незнайомі. Не дивно, що молодий чоловік поступово засумував. Зрозумівши це, Амос раптом попросив: