Ремора
Ремора латиною означає «зволікання». Таким є буквальний сенс слова, а в переносному воно застосовується до риби-причепи, якій приписують здатність зупиняти кораблі. Це відобразилося в іспанській мові; Ремора в прямому значенні — «риба», а в переносному — «завада». Ремора — риба попелястого кольору; на голові вона має овальний хрящ, перетинки якого дозволяють їй щільно присмоктуватися до інших підводних істот. Пліній так оповідає про її властивості:
«Є така риба, що зветься Реморою, звикла пересуватися поміж камінням; прилипаючи до суден, вона вповільнює їхній рух — через те її так назвали, а ще її звуть підступною чаклункою, бо також вона може зупиняти чи заплутувати судові тяжби. Однак лихі справи вона спокутує однією доброю — утримує в череві немовлят аж до пологів. Ремора несмачна та не годиться для вишуканих страв. Арістотель вважає, що ця риба має лапки, бо на таку думку наводить її луска… Требіус Нігер{190} мовить, що довжина цієї риби — один фут, а товщина — п’ять пальців, і що вона зупиняє кораблі, а коли просолена, то здатна витягувати на собі з глибоких копалень золото, яке до неї прилипає».
Дивно, як здатність зупиняти кораблі перетворилася на здатність зупиняти судові тяжби та затримувати в утробі немовлят.
Далі Пліній оповідає, що Ремора визначила долю Римської імперії, коли під час битви при Акції{191} зупинила галеру, на якій Марк Антоній оглядав свій флот, і що інша Ремора загальмувала корабель Калігули{192}, попри зусилля чотирьохсот веслярів. «Дме вітер і шаленіє буря, — вигукує Пліній, — а роз’яріла Ремора велить суднам спинити біг і робить те, на що неспроможні важезні кітви та линва».
«Не завжди перемагає велика сила. Маленька Ремора гальмує рух корабля», — повторює Дієго де Сааведра Фахардо[37] {193}.
Саламандра
Вона — не просто маленький дракон, що живе у вогні; вона (якщо тільки академічний тлумачний словник не помиляється) — ще й «комахоїдна жаба з гладкою насичено чорною шкірою, вкритою симетричними жовтими плямами». З двох її сутностей більш відома міфічна, тож нікого не здивує, що вона потрапила в цей довідник.
У десятій книзі «Природничої історії» Пліній стверджує, нібито Саламандра така холодна, що самим лише дотиком гасить вогонь; у двадцять першій недовірливо завважує, що якби вона мала цю приписану чаклунами властивість, то застосовувала б її, гасячи пожежі. В одинадцятій книзі він мовить про крилату чотириногу істоту Піраусту, яка живе у вогні ковальських горен на Кіпрі; якщо вона опиняється на свіжому повітрі та злітає, то миттю падає мертва. Більш пізній міф про Саламандру оживляє згадку про цю забуту істоту.
Теологи наводили Фенікса як доказ воскресіння плоті; а Саламандру — як приклад того, що істоти можуть жити у вогні. Двадцять перша книга «Града Божого»{194} святого Августина містить главу під назвою «Чи можуть тіла вічно горіти у вогні», що починається такими словами:
«Навіщо, якщо не задля переконання невірців, я показав, що людські тіла, одушевлені та живі, не лише ніколи не руйнуються та не розпадаються внаслідок смерті, а й продовжують існувати в муках вічного вогню? Бо їм не подобається, що ми приписуємо це чудо всемогутності Творця, вони вимагають, аби ми явили їм який-небудь приклад. Ми відповімо їм на це, що насправді існують деякі істоти — тлінні, бо смертні, а проте живуть вони у вогні».
До Саламандри та Фенікса захоплено звертаються і поети. Приміром, Кеведо в сонетах з четвертої книги «Іспанського Парнасу», «оспівуючи звитяги кохання та вроди»:
У середині XII століття в державах Європи розповсюджувався підробний лист пресвітера Іоанна, владаря з владарів, нібито адресований візантійському імператорові. У цій епістолі, що становила собою перелік дивовиж, ішлося про потворних мурах, які видобувають золото, і про Кам’яну Ріку, і про Піщане Море з живими рибами, і про височезне дзеркало, в якому відбивається все, що діється в королівстві, і про берло з величезного смарагда, і про каміння, що робить речі невидимими та освітлює ніч. В одному з абзаців мовиться: «У наших володіннях є хробак, який зветься Саламандрою. Саламандри живуть у вогні та прядуть шовк, з якого придворні дами роблять ткання й убори. Щоб вимити й очистити таку тканину, її кидають у вогонь».