Про цей неспалимий крам, що очищається вогнем, згадують Пліній (XIX, 4) та Марко Поло (І, 39). Останній зазначає: «Саламандра — це субстанція, а не істота». Спочатку йому ніхто не вірив; ткання з гірського льону продавалося як шкіра Саламандри та слугувало незаперечним доказом її існування.
На одній зі сторінок свого «Життя» Бенвенуто Челліні{195} розповідає, що в п’ятирічному віці він побачив схожу на ящірку тваринку, яка бавилася в огні. Хлопчик розповів про це батькові. Батько сказав, що то була Саламандра, і вдарив сина різкою, щоб малюк запам’ятав цю дивовижу, яку так рідко випадає бачити людям.
В алхімії Саламандри символізують первісних духів вогню. Це тлумачення, а також аргумент Арістотеля, який Цицерон відтворив у першій книзі трактату «De natura Deorum»[38] пояснюють, чому люди воліли вірити в Саламандру. Емпедокл{196} із Акраганта сформулював учення про чотири «первоначала», роз’єднання та з’єднання яких, спричинені Незлагодою чи Любов’ю, творять всесвітню історію. Смерті не існує; є лише частки «первоначал», які римляни згодом назвуть стихіями і які відокремлюються одна від одної. Це вогонь, земля, повітря та вода. Вони нерукотворні, й жодна з них не є сильнішою за інші. Тепер ми знаємо (гадаємо, ніби знаємо), що це вчення облудне, проте тоді люди вважали його досконалим, і всі визнають, що воно було корисним. «Чотири стихії, які утворюють та підтримують світ і досі збереглися в поезії та народній уяві, мають довгу та славну історію», — писав Теодор Гомперц{197}. Отже, вчення вимагало рівності чотирьох стихій. Якщо існували земні та водні тварини, мусили бути й вогняні. Існування Саламандри було потрібне для гідності науки. В іншій статті ми побачимо, як Арістотель обґрунтував існування повітряних тварин.
Леонардо да Вінчі вважає, що Саламандра живиться вогнем і завдяки йому здатна міняти свою шкіру.
Саратан
Є одна легенда, яка поширилася на весь світ і різні епохи; це оповідь про мореплавців, котрі висаджуються на невідомому острові, а той невдовзі виявляється живим і занурюється на глибину, а люди гинуть. Ця вигадка є в першій подорожі Сіндбада і в шостій пісні «Шаленого Роланда» (Ch’ella sia una isoletta el credemo[39]); в ірландській легенді про святого Брендана{198} і в грецькому бестіарії з Александрії; в «Історії північних народів» (Рим, 1555) шведського прелата Олафа Магнуса{199} і в тому фрагменті першої пісні «Втраченого раю», де лежачий Сатана порівнюється з великим китом, що спочиває на норвезьких хвилях (Him hap'ly shumbering on the Norway foam).
Хоч як це парадоксально, але одна з перших версій легенди сама себе заперечує. Вона міститься в «Книзі про тварин» мусульманського зоолога початку IX століття аль-Джахіза{200}. Мігель Асін Паласіос відтворив її такими словами:
«Щодо Саратана, то я ніколи не зустрічав жодної людини, яка бачила б його на власні очі.
Деякі моряки запевняють, буцімто іноді в морі вони наближалися до якихось островів, де були ліси, долини й ущелини, і розпалювали там велике багаття; коли вогонь доходив Саратанові до хребта, той починав занурюватися (у воду) з ними (на собі) та з усіма рослинами, що були на ньому, і врешті-решт рятувалися лише ті, кому вдавалося втекти. Ця оповідь переважає всі найнеймовірніші історії».
Розгляньмо тепер один текст XIII століття. Він належить перу космографа аль-Казвіні й узятий з праці «Чудеса Творіння»:
«Щодо морської черепахи, то вона така величезна, що люди на судні думають, нібито це острів. Один негоціант розповідав таке:
— Виявили ми в морі острів, що здіймався над водою, вкритий зеленою рослинністю, висадилися на ньому й заходилися копати ями, щоб розпалити багаття й приготувати їжу, аж раптом острів ворухнувся, і моряки закричали: “Повертайтеся, це черепаха — жар багаття розбудив її, і вона може нас занапастити”».