Цей сюжет можна знайти на сторінках Гомера, Овідія та Павсанія{222}.
Талос
Живі істоти, створені з металу чи каменю, — загрозливий різновид у фантастичній зоології. Згадаймо роз’ярілих вогнедишних бронзових биків, яких Ясонові{223} вдалося впрягти в плуг завдяки чаклунству Медеї{224}; і психологічну статую Кондільяка[43] з чутливого мармуру; і мідного човняра, що мав на грудях свинцеву табличку з іменами та замовляннями, — у «Тисяча й одній ночі» він урятував, а потім полишив третього жебрущого царського сина, коли той скинув вершника з Магнітної гори; і дівчат «із ніжного срібла та ярого золота», яких, за міфологією Блейка, одна богиня впіймала в шовкові сіті для одного мужа; і металевих птиць-годувальниць Арея; і Талоса, сторожа Криту[44]. Дехто вважає його витвором Вулкана{225} чи Дедала. Аполлоній Родоський у своїй «Аргонавтиці» називає його останнім живим представником бронзової раси.
Тричі на день Талос обходив острів і жбурляв каміння в тих, хто хотіли до нього причалити. Розпечений до червоного жару, він пригортав прибульців до грудей, і вони помирали. Він мав одне-єдине вразливе місце — п’яту; напучені чарівницею Медеєю Діоскури{226} Кастор і Полідевк заподіяли йому смерть.
Tao-Tie
Згадок про нього немає ні в поезії, ні в міфології, але всі ми колись відчували легку прикрість, помітивши його на розі капітелі або в центрі фриза. Собака, який стеріг стада триголового велетня Геріона, мав дві голови й лише один тулуб, і Геракл, на щастя, його вбив. Тао-Тіе зовсім інший і набагато потворніший: від його величезної голови праворуч і ліворуч відходять два тулуби. Зазвичай у нього шість ніг, бо передні підтримують обидва тулуби. Він може мати лик дракона, тигра або людини; мистецтвознавці називають його маскою людожера. Це справжнє чудовисько, що його демон симетрії навіяв скульпторам, гончарям і керамістам. За тисячу чотириста років до християнської ери, за доби династії Шан, його вже зображали на ритуальних бронзових посудинах.
Тао-Тіе означає «ненажера». Китайці зображають його на посуді для прищеплення помірності.
Тварина, вигадана Кафкою
«Це схожа на лисицю тварина з довгим, кількаметровим хвостом. Іноді мені хочеться схопити її за хвіст, але це неможливо: тварина весь час рухається, крутить ним туди-сюди. Вона дещо нагадує кенгуру, але її маленький овальний писок чимось подібний до людського лиця; лише її зуби виразні — чи ховає вона їх, чи вишкіряє. Мене не полишає відчуття, що ця тварина хоче мене приручити; інакше чого вона прибирає хвоста, коли я намагаюся його вхопити, а тоді спокійно чекає, поки він знову мене зацікавить, і знову огинається».
Франц Кафка,
«Приготування до сільського весілля», 1953
Тварина, вигадана К. С. Льюїсом
«Спів зробився гучним, а хащі були такими щільними, що він не міг бачити далі, як за метр перед собою, коли мелодія раптом урвалася. Почувся тріск поламаних кущів. Він метнувся в той бік, але нічого не помітив. Він уже вирішив був припинити пошуки, коли спів залунав знову, цього разу трохи віддалік. Він знову попрямував на звук; і знову співець замовк, уникаючи зустрічі. Вони вже понад годину гралися так у хованки, коли нарешті його зусилля виправдалися.
Сторожко просуваючись туди, звідки лунав гучний спів, він зрештою побачив крізь буйне віття якусь чорну масу. Він зупинявся, коли спів ущухав, і обережно просувався вперед, коли звуки чулися знову, і так хвилин з десять переслідував співця. Нарешті побачив його просто перед собою: той і гадки не мав, що за ним хтось стежить. Істота сиділа прямо, наче собака, — чорна, з гладкою блискучою шерстю; її тулуб завершувався на рівні голови Ренсома; передні ноги, на які вона спиралася, скидалися на молоді деревця, а копита мала великі, мов у верблюда. Величезний круглий живіт був білим, а над тулубом здіймалася довга, схожа на кінську, шия. Зі свого місця Ренсом бачив голову тварини в профіль; з її роззявленої пащі вихоплювалася така собі пісня радості, і від цих рулад тремтіла її лискуча горлянка. Ренсом зачудовано дивився на вологі очі, на чутливі ніздрі. Аж раптом тварина урвала спів, угледіла його, звелася на чотири ноги, що були завбільшки з ноги молодого слона, відійшла на кілька кроків і заклякла, лише погойдуючи довгим кудлатим хвостом. Це була перша на Переландрі істота, що начебто остерігалася людини. Але то не був страх. Коли Ренсом покликав її, тварина наблизилася, поклала йому на долоню оксамитову губу, витримала дотик, проте за мить відійшла. Спинилася, похиливши довгу шию та поклавши голову на ноги. Ренсом зрозумів, що не доможеться від тварини більшого, і коли та рушила далі й зникла в хащах, він не став її переслідувати. На його думку, це було б несправедливо, його спиняла полохливість, покірлива лагідність тварини, її виразне бажання залишитися назавжди звуком і тільки звуком у самісінькій гущі цього пралісу. Ренсом рушив далі; за кілька секунд спів залунав позаду нього, ще гучніший і чарівніший, ніж доти, наче радісний гімн віднайденої свободи.
43
Ідеться про метафору французького філософа-сенсуаліста Е. Б. де Кондільяка (див. розділ «ДВІ МЕТАФІЗИЧНІ ІСТОТИ»), який вважав, що одне чуття здатне породжувати всі думки та здібності, а отже, навіть статуя мала б їх, якби їй було властиве бодай найменш досконале з усіх чуттів — нюх (
44
До цього переліку можна додати їздову тварину — прудкого вепра Гуллінбурсті{273}, чиє ім’я перекладається як «з поріддя золотих свиней», а ще його звуть Слідругтанні («той, хто має небезпечні ікла»). «Це живе творіння ковальського мистецтва, — зазначає міфолог Пауль Герман{274}, — з’явилося з горна вправних гномів: вони кинули у вогонь кабанячу шкуру й викували золотого вепра, здатного оббігати землю, воду та повітря. Хоч яка темна ніч, місце, де перебуває цей вепр, завжди світиться». Гуллінбурсті запряжений у карету Фрейра{275}, скандинавського бога плодючості (