У Ромена Гарі є книга інтерв’ю «Ніч буде спокійною», в якій письменник багато висловився про політику, дипломатію, літературу, кіно (Гарі знімав фільми) і, звісно, про війну.
У цій книзі я знайшов парадоксальну фразу: Ромен Гарі зізнався: «Я не знаю, що зі мною сталося би, якби не війна». Мене ця фраза нітрохи не здивувала. Попри те, що війна не привела мене на дипломатичне поприще, як це трапилося з Роменом Гарі, мої думки ніколи не збивалися в напрямі — от якби не війна, то я зміг би… (те й оте); я не знаю, що зі мною трапилося би, якби не війна, кажу я, незалежно від того, що з цього приводу сказав Гарі. Не знаю. Оце й усе. Навіть якщо читач мене не зрозуміє. Що тут коментувати?! Моя думка рухається тим самим руслом, що й моє життя.
Однак повернімося до інтерв’ю. «Розговорив» Гарі його товариш юності Франсуа Бонді — цей мосьє, користуючись давньою дружбою, ліз в усі шпарини, намагаючись вивернути письменника серединою назовні. Заслуга Бонді в тому, що він «змусив» Гарі говорити на теми, яких той із кимсь іншим обов’язково уникнув би. Одначе відвертість Гарі не є вимушеною, зумисною чи показною, його відвертість — передусім відвертість із собою.
Так ось: чи вдалося Гемінґвеєві поставити себе над війною?
Ромен Гарі оповів: «…Гемінґвей грав Гемінґвея — крутого хлопця — все його життя, але одному Богу відомо, що він приховував у собі, який страх, яку тугу. Він був людиною, до безтями закоханою в себе. Він вибудував свій образ на „мачизмі“, але, думається мені, реальна правда була абсолютно іншою. 1943-го чи 1944-го, точно не пригадую, коротше, коли Лондон бомбили щоночі, під час одного такого бомбардування я загубив свого приятеля. Я обходив усі лікарні. У лікарні Святого Георгія всюди поранені: в коридорах, на столах; і без кінця прибувають нові. Вони помирають… Несподівано — драматична з’ява: я бачу гіганта в плащі із повністю закривавленим обличчям; його ведуть не менш драматичні американські офіцери. Це був Гемінґвей. Він потрапив в аварію на джипі, в затемнення. Поріз на голові, там, де волосся, — дрібниця. Він просувається посеред умираючих і кричить: „Я — Ернест Гемінґвей! Я — Ернест Гемінґвей! Лікуйте мене. Я поранений! Лікуйте мене!“ Довкола було повно справжніх поранених, які здихали. Коли порівнюєш це з чоловіком, якого він грав усе життя, і з героями його романів…»
Гадаєте, Гарі зводить із Гемінґвеєм якісь особисті рахунки, намагаючись його очорнити, як це прийнято в письменників? Мені здається, він навіть не прагне вивести того на чисту воду задля справедливості, бо Гарі не думає, що справедливість цього прагне. Просто в його мозку спалахує на мить картинка колись побаченого (Бонді скаламутив йому пам’ять спогадами), і картинка ця дає підстави для роздумів, для філософського узагальнення: «Попри „Прощавай, зброє“ — один із найкращих романів столітті про любов; можна, виявляється, бути великим письменни ком і жалюгідним типом водночас. Я кажу не про Гемінґвея я кажу про всіх, тому що все найкраще, що в нас є і чим ми хотіли би бути, ми вкладаємо в нашу творчість, собі ж беремо тільки те, що зостається».
У цьому сенсі я більше вірю Ромену Гарі, ніж Максу Фріщу.
— У моєму романі майже не стрілятимуть, — кажу я; жартую: — Це буде холодна війна.
Я все ще тримаю Дайту в обіймах.
— Гаразд, — Дайта розтає в моїх руках. — Тільки під моїм контролем.
Обмінюємося поцілунками. Проте лірика не повинна відволікати мене від справи.
— Ти чула щось про «театр щоденної поведінки»? Російський науковець Юрій Лотман стверджує, що виникнення «театру щоденної поведінки» змінило погляд людини на саму себе.
«У житті виокремлювалися „поетичні“ моменти й ситуації, що оголошувалися єдино значущими й навіть єдино існуючими, — писав Лотман. — У „непоетичні“ моменти людина начебто йшла за куліси і, з погляду „п’єси життя“, що розігрувалася на сцені, ніби переставала існувати до нового виходу. Так, наприклад, у свідомості романтика епохи наполеонівських війн бойове життя значуще й володіє правдивою реальністю (цебто може стати змістом різноманітних текстів) тільки як ланцюг героїчних, піднесено-трагічних і зворушливих сцен. Саме тому мало таке враження на читачів зображення війни Стендалем чи Толстим, що вони переносили сценічний майданчик за куліси, стверджуючи, що саме там відбувається істинне буття, а на сцені діється лише „нібито існування“, уявне життя».
— Так ось, я збираюся піти далі, — кажу запально, наче Ленін із панцерника.