— Куди це?! — зводить брови Дайта.
Попри мимовільний подив, її лице виражає готовність підтримати мене в бажанні перевершити Стендаля й Толстого. А як доведеться, то й Достоєвського. Помилка письменників у тому, що вони тримають своїх дружин у тилу, замість того, щоб відправляти їх в авангард.
— Наразі мене не цікавить те, що відбувається на сцені. Я лише краєчком ока звертаю увагу на те, що діється за кулісами. Я збираюся перенести сценічний майданчик у глядацьку залу.
Дайта сідає мені на коліна. Я подумки запитую себе, яким предметом її одягу ми завісимо монітор сьогодні.
— Не думаю, що тебе там зустрінуть аплодисментами, — застерігає мене дружина.
— Ще б пак, — кажу я.
Ще б пак!
Бджолиний бог
У щасливі миттєвості, яких було так багато
в моєму дитинстві, я відчував щасливим не «себе»,
а весь світ — добрий, прекрасний, сонячний.
Хлопчик прочиняє хвіртку в загорожі.
Пасіка відгороджена від решти світу парканом — такими парканами в містах відмежовують будівельні майданчики, але хлопчик ще не був у місті, принаймні не пам’ятає, щоб був, йому немає з чим порівнювати, він знає лише, що це найвища загорода з тих, які будь-коли траплялися на його шляху. Якби хлопчик зіп’явся навшпиньки, а потім якимсь чином став сам собі на плечі, то тільки тоді зумів би зиркнути поверх неї. Нефарбовані й почорнілі від часу дошки, що місцями покрилися зеленкуватими та коричневими лишайниками, щільно прилаштовані одна до одної; якщо й трапляються щілини, то вони надто високо або не достатньо широкі, аби підглянути, що відбувається в бджолиному царстві. Хоч скільки тицяйся в них носом, нічого цікавого не побачиш.
Хвіртка знехотя піддається, хлопчик боком прослизає досередини.
Більшість вуликів пофарбовано світло-голубою фарбою, кілька в дальньому кутку — зеленою, один біля самого входу — рудою, а поряд із ним два — жовтою. Хлопчик любить проводити час за розмальовуванням паперу різнокольоровими олівцями — їх у нього дванадцять, і хоч ще недавно фарбував траву червоною барвою, як на свої п’ять літ, доволі добре розрізняє кольори. Значно ліпше, ніж рахує; вважається, що перший десяток цифр він уже засвоїв, та насправді успішно добирається лише до сімки, після якої, як правило, збивається, починає вгадувати, а називаючи останні три, обов’язково переставляє їх місцями. Тому хлопчик задовольняється констатацією, що вуликів багато, це все одно, що він їх полічив, адже «багато» для нього таке ж конкретне число, як три чи сім. Деякі вулики мають дашки, покриті фарбованою на руде жерстю, кілька — оцинкованою, інші — оббиті чорним толем. На декотрих поверх жерсті накинута мішковина.
Дід тримає в руках чорну бляшанку з гострим дзьобом на верхівці (наче у ворони, думає хлопчик), що видається вперед. До бляшанки припасований брезентовий міх, схожий на іграшкову гармошку, яку коли розтягувати й стискати, то замість музики із дзьоба бляшанки вихоплюється сизий струмінь диму. Дід, нагнувшись, дмухає димом у щілину вулика.
— Діду-у! Ді-іду! — кличе хлопчик.
Дід не озирається. Взявшись обома руками за верхівку вулика, він знімає оббитий бляхою дашок і ставить його на ребро, прихиливши до бокової стінки бджолиного будиночка. Зазирає досередини, щедро обдає вулик димом, на що бджоли відповідають сердитим гудінням. Кільканадцять потривожених бджіл золотим німбом кружляють у діда над головою.
― Ді-іду-у!
Дід кидає оком у бік хлопчика.
І — Не йди сюди, бо бджоли покусають.
Хлопчик ніби й не чує, зумисне розкарячившись, розхитуючись і загрібаючи ногами в сандаликах, наближається до діда; попутно він присідає біля кожного вулика, щоб привітати бджолину родину життєрадісним прицмокуванням (за правою щокою в нього цокає об зуби карамелька) й подивитися, як бурштинові тільця бджіл розминаються у щілинах входів; під кожною такою шпарою прилаштована поличка (своєрідний ґанок), із якої стартували і на яку приземлялися невгомонні комахи.
— А вас не покусають?
— Не покусають.
— А чого вас не покусають? Хлопчик якусь мить, звівши очі на ніс, без страху стежить за знервованою бджолою, що дзижчить у нього перед лицем.
— Бо я — їхній бог.
На півдорозі до діда малий зупиняється (очевидно дідова засторога таки долетіла його вух), наче бусол у гнізді’ підгинає одну ногу, щоб почухати носком сандалика литку іншої. Погляд у нього недовірливий.
— Хіба ж ви живете в церкві?
— То людський Бог живе в церкві, — каже дід. — А я — бджолиний бог.