― І що? ― Не терпиться Дайті.
— А потім я знайшов в Інтернеті документальний фільм, у якому закадровий голос тупо стверджував, що Тору-Бору штурмували ті ж таки славнозвісні спецназівці, лише в жовтні 1980 року. Хоча з розповідей самих спецназівців та нашого комбрига (в кадрі він у мундирі генерал-лейтенанта) Смирнова й комбата Уразматова чітко зрозуміло, що бригада штурмувала Тору-Бору, а спецназівці в той самий час визволяли заручників у сусідній ущелині Пачір Агам. Хоча весь сюжет фільму побудований на тезі, що Тору-Бору брав спецназ (мовляв, які вони круті хлопці). Американці штурмували фортецю п’ять діб, а радянські специ — лише за дві (на цьому особливо наголошувалося). За фільмом після захоплення базу підірвали. А я думаю: що ж тоді ми штурмували через півроку?! Чому мої командири не кажуть, що їм ще 1981 року довелося розкушувати цей горішок?! Чомусь на 1980 році робився особливий наголос, підписи вказували, що Смирнов командував бригадою, а Уразматов, відповідно, батальйоном 1980 року, хоча і той, і той помінялися, мабуть, під кінець 1981-го. Ні комбриг, ані комбат жодних дат не називали. Комбриг видав, що під час штурму попереду йшли афганські військові, а радянські слідом за ними на відстані 50–60 метрів. Чого ні-ко-ли не було! Хіба, може, були такі вказівки з центру, що саме так це потрібно подавати, і Смирнов їх досі дотримується. Комбриг узагалі обережненько так балакав… Моїх командирів невигадливо використали ті, які зліпили всю цю хроніку… Ось! А потім я надибав на ще один документальний «шедевр», зроблений не просто за подібним, а за тим самим сценарієм, тільки з іншими спецназівцями; бригаду представляють також інші особи, події відбуваються начебто 1981 року… Цей «документ» узагалі наскрізь білими нитками шитий… Аж зло бере!..
— Ти так не нервуйся. — Дайта заспокійливо гладить мене по плечу. — Це ж справи давно минулі…
— Ну так, і давно забуті, — кажу сердито.
Пізніше мені на очі потрапила «Коротка хронологія подій», із якої виокремив таку інформашку: «1981 року 40-а армія проводила великомасштабні операції, вела бойові дії в „зонах відповідальності частин і з’єднань“. Бої йшли на всій території республіки. Особливо можна відзначити такі, як: Третя Панджшерська операція (квітень); розгром бази моджахедів в ущелині Тура-Бура в провінції Нангархар (червень); операція „Мармоль“ із розгрому баз на південь від Мазарі-Шаріфа в провінції Балх (вересень); Четверта Панджшерська операція (вересень); Ургунська операція (жовтень). У першій половині грудня 1981 року — перша крупна спільна операція радянських і афганських військ із розгрому базового району моджахедів Дарзабе (провінція Джаузджан)». Хоч щось. І, нарешті, знайшов таке: «В ущелині Тура-Бура (провінція Нангархар) було виявлено велику базу заколотників. 18 червня почався її штурм підрозділами радянської 66-ї мотострілкової бригади й частинами 11-ї джелалабадської дивізії. Другого дня базу було розгромлено. Противник зазнав втрат, було захоплено 3 зенітно-кулеметні установки, 11 РПГ, стільки ж ДШК, 129 одиниць стрілецької зброї, 1600 протитанкових мін і близько 250 000 боєприпасів. Але дещо заколотники встигли евакуювати».
Так ось я вийшов на інформацію про події, учасником яких був. Зауважте, кінцівка з претензією на об’єктивність — мовляв, не все йшло гладко. Хоча про наші втрати — жодного слова. Головне, щоб статистика не потерпала. Насправді наш третій батальйон за підтримки авіації, артилерії, ракетних установок і т. д. човпся в тій Турі-Бурі півмісяця — від 4 червня. Щоденні бої. А нам і ночами діставалося, наш взвод стояв у кільці оборони, тому навіть у таборі не мали змоги ні відпочити, ні відіспатися. 17 червня нам на підтримку прибув перший батальйон. Піднялися вночі, у темряві зробили марш-кидок, на світанку залягли, перечекали годину, поки базу обробляли артилерія та авіація, а потім пішли на вирішальний штурм… Захопили базу вночі, але вже без мене, мене підстрелили вдень, коли ми на одному з рубежів прорвали оборону, і по нас стріляли з усіх боків…
Мабуть, ми непогано воювали, якщо тепер така кількість спецназівців хоче видати нашу роботу за свою. За цю операцію нікого з наших не нагородили, навіть тих, кого було поранено. Нещодавно прочитав статтю, в якій було оцінено нинішню нагородну систему Росії. У ній, зокрема, йшлося про таке: «Конфлікт із Грузією приніс небувалий урожай зірок Героя Росії. Звання Героя було присвоєно, якщо рахувати за відкритими джерелами, не менше ніж 19 разів. І це за п’ятиденну війну! Якщо вилучити з цього списку шість посмертних нагороджень, можна відзначити примітну закономірність: із 12 живих Героїв солдатський склад представляє лише один — сержант-танкіст, ще троє — молодші офіцери, зате старших офіцерів — восьмеро». Можливо, тепер нагороди не так дорого коштують. За роки Афганської війни лише п’ятеро (четверо офіцерів і рядовий; рядовому навіть не довелося задля цього померти) із нашої бригади вдостоєні звання Героя Радянського Союзу, троє з них — посмертно. Серед них — Олександр Стовба, йому звання присвоєно через десять років після загибелі. Довше довелося «чекати» лише лейтенанту Амосову та рядовому Гаджієву, котрі посмертно стали Героями Росії, один 1994, а другий 1997 роках.