— Коротше кажучи, Юліус Евола мріяв про те, щоб кожна людина сприймала своє існування як службу у війську.
— Який жах! — Хитає головою Дайта.
Коли в Ейзенштейна поцікавилися його військовою спеціальністю, він відповів: «Мабуть, рухома мішень».
— Ще можна зрозуміти, коли військові виправдовують війну, бо без роботи бояться зостатися, — продовжує Дайта.
— А ось коли інтелектуали — робиться страшно…
— Війна завжди вабила інтелектуалів, — кажу я. — Може, навіть більше, ніж військових, для яких це, як ти мовиш, тільки робота, фізична чи розумова, але робота. Тут усе пристойно — в межах матеріалізму. А для інтелектуалів війна — метафізична, ботаніки тягнуться до неї, як до місця прозрінь та осяянь. Я тільки те й роблю, що посилаюся на їхні одкровення.
Барікко писав: «Рятуючи від оніміння почуттів і усередненої моралі повсякденності, війна змушувала світ рухатися, а людей — зазирати глибоко в себе й знаходити приховані від усіх куточки душі — мета будь-якого пошуку й бажання. Я не кажу про далекі варварські часи, зовсім недавно витончені інтелектуали Вітгенштейн й Гадда вперто прагнули потрапити на фронт, на нелюдяну війну, переконані в тому, шр тільки там зможуть знайти себе».
Щодо Гадда мені мало що відомо, а от Вітгенштейн — особа доволі знаменита й навіть популярна. Свої враження від війни та її переживання Вітгенштейн занотовував у щоденнику. Наведу кілька витягів: «Обмундирували як рекрута. На те, що можна використати мої технічні знання, надії мало. Потрібно дуже багато доброго настрою й філософії, щоб тут зорієнтуватися» (10.8.14). «Майже голий я вибіг на капітанський місток. Крижане повітря, дощ. Я був переконаний, що зараз же помру. Увімкнув прожектор — і назад, одягатися. Я був страшенно схвильований. Я відчув жах війни» (18.814). «Почуваюся цілковито знесиленим і не бачу жодної надії ззовні. Якщо мій кінець близький, нехай я помру гідно, не втративши голови від страху, в цілковитому усвідомленні себе. Нехай я ніколи не втрачу себе самого» (13.9.14). «Мені стає моторошно, коли я думаю про те, що мені ще належить пережити на цій війні» (29.9.14). «Живу з останніх сил. Просвітління ще не зійшло на мене. Сьогодні побачив своє відображення в дзеркалі; я цілковито розчавлений!» (10.4.16). «Зголосився піти в розвідку, можливо, завтра. Тільки тоді для мене почнеться війна. І може статися — життя! Можливо, близькість смерті відкриє мені світло життя. Нехай Господь просвітить мене. Я хробак, але з Божою допомогою стану людиною. Господи, поможи мені. Амінь» (4.5.16). «Учора нас обстріляли. Я у відчаї. Я боявся смерті. Тепер у мене тільки одне бажання — жити! А дуже важко відмовитися від життя, якщо так його любиш. Саме це і є „гріх“ — нерозважливе життя, помилкове розуміння життя. Часами я перетворююся в звіра. Тоді я не можу думати ні про що, окрім їжі, пиття, сну. Жахливо! Я й мучуся тоді також, як звір без можливості внутрішнього порятунку. І тоді я відмовився від своїх примх і пристрастей. Не потрібно відкладати думи про правильне життя на потім» (29.7.16).
Просвітління так і не зійшло на Вітгенштейна. Принаймні, в щоденнику цього не зафіксовано. Хіба, може, дещо пізніше, коли Вітгенштейн потрапив у полон, адже саме там він написав «Логіко-філософський трактат». Однак не знаходимо й свідчень того, що філософ розкаявся в тому, що добровільно прирік себе на воєнні страждання.
Мені пригадався мій однополчанин Міша (той самий, із яким ми в Афганістані навіть словом не перемовилися). Часом він навідується до мене, а 15 лютого, у день виведення, обов’язково провідує. Сам я вже кілька років як перестав ходити на ці збіговиська. На таких заходах не можу позбутися відчуття профанації ідеї пам’яті і щодо мертвих, і щодо живих. Вигляд у Міши не геройський, як в останнього батальйонного чмошника. Хреновий, коротше, вигляд. І війну він тяжко пережив, і мирне життя його добряче задовбало. Досі в парубках ходить. Але Міші ж не в рекламі з таким виглядом зніматися. А на війні бійці з таким виглядом, як правило, безвідмовні й безсловесні: що на них навалиш, те й тягнуть. Коли Міша прийшов, і ми обійнялися, він розплакався. Зараз вже заспокоївся й збадьорився. Ми випивали й говорили. Виникла пауза, Міша притих, замислився. І враз озвався: