— І нашо воно нам, блядь, треба було?!
У мене не було відповіді на це філософське питання.
Не знати, чи поставало воно перед Вітгенштейном. Коли в 1920-ті роки Бертран Рассел збирався приєднатися до «Міжнародної організації за мир і свободу», Вітгенштейн не приховував своєї прикрості й обурення. Ображений Рассел на це йому зауважив, що сам він, мабуть, прилучився б до «Міжнародної організації за війну і рабство», з чим той негайно погодився. А навесні 1945 року, коли російські самохідки прямою наводкою били по Рейхстагу й англійці плакали від радості, Вітгенштейн адресував їм питання: «Уявіть, у якому жахливому становищі має перебувати нині така людина, як Гітлер».
Утім, хто знає, яке воно — просвітління?
Можна пригадати ще двох інтелектуалів — Ремарка та Юнґера, цих антиподів, твори яких, можливо, й дотепер впливають на юначі уявлення про війну, як це трапилося із Гюнтером Грассом. «Не можу сказати, коли саме я витягнув із книжкової шафи мого дяді роман Ремарка „На Західному фронті без змін“. Чи він трапив мені, коли я вирішив піти до армії добровольцем і чекав на виклик, чи то я прочитав його разом із воєнним щоденником Ернста Юнґера „У сталевих грозах“? — написав Ґрасс. — Я досі відчуваю на собі вплив цього роману. Як пара чобіт змінює своїх власників… Як гинуть солдати, один за одним… Книга і її автор продовжують нагадувати мені про юнацьку недоумкуватість, але, водночас, і про те, що можливості витверезного впливу художньої літератури обмежені». Ґрасс не писав, чи доводилося йому зустрічатися з Юнґером, адже той жив десь неподалік, натомість до Ремарка, будучи в Америці, у гості напросився: «Я розповів йому, як паралельне читання двох книг викликало в мене відчуття контрастного душу: з одного боку, захопливе юнґерівське живописання війни крізь призму пригод і випробовувань мужності, з другого — мене жахнула, потрясла думка Ремарка про те, що війна робить кожного солдата вбивцею».
Пізніше Ґрасс звів Ремарка з Юнґером у своїй книзі «Моє століття» і, посадовивши за один стіл, заставив вести діалог. Я не сказав би, що це була змістовна розмова. Я чекав від цієї бесіди чогось більшого. Особисто мені цікаво було би поспілкуватися з Ернстом Юнґером — його життєва й творча еволюція не може не викликати захвату. Мабуть, приваблює й те, що він вийшов із війни переможцем. Натомість Ремарк зазнав на ній втрат. «Якби у цієї війни не було смислу, то його потрібно було б вигадати», — писав Юнґер, і це не так бажання виправдати війну, як намагання зберегти опору для тих, кого пізніше назвуть «утраченим поколінням». Утрата смислу для нього означає втрату себе. Саме тому він знаходить сенс у поразці: «Ми програли війну, тому що повинні були її програти; для нас цей факт стане не кінцем, а початком». Така позиція заслуговує на повагу. Однак обов’язково із озиранням на Ремарка. Доля Юнґера виняткова, ним можна захоплюватися, але майже не можливо пройти (повторити) його шлях. Доля Ремарка і доля героїв його роману «На західному фронті без змін» — типові, кожен солдат на війні, якщо не вбитий, то вбивця. А якщо вижив, то почувається зайвим або втраченим. Як це було одразу після війни (чи й не завжди опісля неї?) із Ремарком. Ось рядки якогось із Ремаркових біографів: «Навряд чи ми знали б нині письменника Ремарка, якби в 1916 році Еріха не забрали до армії. Його частина не потрапила в саме пекло, на передову. Але фронтового життя за три роки він сьорбнув. Приніс на собі в госпіталь смертельно пораненого товариша. Сам був поранений у руку, ногу й шию». На жаль, у герої Ремарка не записали. А він, либонь, таки приміряв до себе долю Юнґера. Недарма ж «після війни колишній рядовий повівся дивно, немов напрошуючись на неприємності: носив форму лейтенанта і „залізний хрест“, хоча нагород у нього не було». А якби були? І чин лейтенанта… Чи став би тоді Ремарк войовничим пацифістом? Чи написав би антивоєнний роман? Хтозна. Я переконаний, що Юнґер себе зберіг. А ось чи знайшов себе Ремарк — не знаю. І попри це, якщо ви зібралися на війну — читайте Ремарка. Це про вас.