Проте героями та жертвами воєнні типажі не вичерпуються. Дуже рідко, однак, зустрічаються типи, які не вкладаються в традиційну схему, а з грюкотом із неї випадають. Випадають настільки, що видаються карикатурними й пародійними. Це антигерої, антивоїни, антипатріоти… Індивіди, на яких не впливають ідеологічні гасла та колективний воєнний психоз, які мислять, діють і живуть на власній хвилі. Прикладом такого індивіда є персонаж, про якого я майже забув, — Швейк. І нагадав мені про нього дуже доречно польський письменник Анджей Стасюк: «Чи, маючи такого ординарця й вислуховуючи його нескінченні абсурдні оповідки, Юнґерові ще вистачило б відваги написати „У сталевих грозах“? Чи йому не забракло б сил знести пафос і значущість власної оповіді?». Добре запитання. Як і ідея звести Юнґера зі Швейком. Ще та колізія. А Стасюк продовжує розмірковувати: «Чи Перша світова дала ще якогось героя його масштабів? Ніхто не спадає мені на думку. Ні герої Селіна, ані Ремаркові герої не мають Швейкової виразності. Вони надто перейняті собою, бо війна їх знищує. Тим часом Швейк своєю гіпнотичною балаканиною знищує війну. Принагідно він руйнує весь сенс дотеперішнього світу. Швейк нічого не жаліє. Він сміється і танцює на могилах. Він нігіліст, бо це єдиний спосіб протриматися».
Мені Швейк не видається нігілістом. Усе, що він робить, він не робить зумисне. Він не протистоїть і не заперечує, просто живе, керуючись не загальними, а власними уявленнями про цей світ. Швейк — не позиція. Швейк — аномалія.
Мало забити на війну, треба ще й бути для неї невразливим.
— Та-а, начальнику, тобі б книжки писати, — каже Дайта.
— Посмійся мені! — лякаю її.
У Кабулі, коли ми на летовищі дожидалися гелікоптера, до нас підсіли двоє чи троє солдатів, які займалися на аеродромі поштою. Дізнавшись, що нас відправляють до Джелалабаду, поспівчували нам, повідавши, що це найнебезпечніше місце в усьому Афганістані. Я тоді замість злякатися відчув гордість. Гадаю, що ця дурна гордість досі не вивітрилася. Бо навіть тепер, знаходячи підтвердження словам тодішніх військових поштарів, як ось: «За часів присутності радянських військ район міста Джелалабад вважався одним із найбільш напружених в Афганістані, навіть великомасштабні операції із залученням авіації, десанту і спецназу не могли погасити активність душманів», — я все ще думаю, що мені пощастило з місцем служби. Іноді мене це злить, часом я з цим мирюся. Чоловіки в контексті війни залишаються вічними підлітками. Як тільки вони вдаються до споминів, починають хвалитися. Рідко кому вдається зоставатися тверезим, не упившись пафосом. Сомерсет Моем 1941 року занотував: «Коли ми виграємо війну, я всією душею надіюся, що не подурнішаємо настільки, щоб намислити, ніби перемогли завдяки певним рисам, яких немає в наших ворогів». Не кажучи вже, що нам завжди бракує розуму в той момент, зазвичай опісля ми таки ще більше дурнішаємо. І витворюємо міф, посилаючись на правду… Джелалабад був першим містом, яке таліби захопили після виводу радянських військ. Ще одне підтвердження. Чим би я ще себе потішив? Хоча інформація різна трапляється. Наприклад: «66-а і 70-а окремі мотострілецькі бригади були створені для придушення повстань. Вони мали по три батальйони мотострільців, десантно-штурмовий батальйон, артдивізіон гаубиць, ракетний дивізіон, розвідбат, танковий батальйон і сили підтримки. У цих двох бригадах у ротах було по чотири взводи, замість звичайних трьох».
— Тепер я схожий на якогось карателя-есесівця, — жаліюся Дайті.
— А тоді так не здавалося? — зривається у неї.
— Я стріляв лише в бою, — кажу похмуро.
Війна зсуває, розмиває межі дозволеного. На війні дозволено вбивати. Ворогів, звісно. А якщо зброю до рук узяла жінка чи дитина?.. А якщо й без зброї, але ти вважаєш їх своїми ворогами?.. Не маю на увазі умови, коли доводиться робити те, чого не хочеш, коли немає вибору (хоча, пригадуєте, Сартр запевняв, що вибір завжди є), а ситуації, коли солдат сам вибирає, кого й за що йому вбивати.
Зі мною служив хлопець на ім’я Арсен — наш, українець. Звичайний боєць. Якось у кишлаку, не пам’ятаю, чи це було прочісування, чи він туди попхався по бакшиш, Арсен зайшов до будинку, де на нього напали двоє афганців. Один стукнув Арсена по голові сокирчиною, але без сподіваних наслідків — боєць був у касці (отже, все-таки зачистка), а другий напав із ножем: почали відбирати автомат. Арсен отримав кілька ножових поранень у шию, мав порізані руки — хапався за ніж, проте зумів вирватися й вибіг із будинку. Тут нагодився ще хтось із наших і закинув у двері гранату. Звичайний епізод, мовляв, отакі вони — воєнні будні. Але це ще не вся війна. Бо далі Арсен перестріляв усю родину, скільки їх було в тому домі, від старого до малого — всіх. Не знаю, як йому живеться з цим тепер, а тоді Арсена совість не мучила, наші ліжка були поруч — спав він спокійно. Він учинив це, а потім жив — із відчуттям власної правоти. Він лише помстився за те, що його хотіли вбити. Поза цією ситуацією Арсен не виділявся якоюсь надмірною чи неконтрольованою жорстокістю. Арсенова мама не повірила б, що її син на таке здатен. А якби дізналася? Розплакалася б, розпереживалася… А потім знайшла б оцій страшній історії пояснення й виправдання — війна. Мабуть, так. Я не знаю…