Еренбург говорив, що війна без ненависті так само відразлива, як секс без любові. Ми ненавидимо ворогів за те, що вони нас убивають, або за те, що ми їх мусимо вбивати. У мене був просто секс. Я не відчував до афганців ненависті. Тим більше мене дивували середньоазіати, які виявляли свою ненависть до людей, які, як мені здавалося, були близькими їм за кров’ю, які вірили в того самого Бога. Сам я визнавав за цими людьми право вбити мене. Проте й сумнівами не мучився. Якщо моїй Батьківщині потрібно, щоб я був тут, — я тут. Якби мене прислали сюди копати криниці, я копав би криниці. А мені дали автомата. Щоб стріляти в людей, ненависть не потрібна. У цьому сенсі я, мабуть, був більш збоченим, як ті, котрі керувалися ненавистю. Мені здавалося, ми робимо одну справу, тільки й того, що моджахеди стріляють у мене, а я — в них. Давалося взнаки, що я був вихований на книжках.
У тодішніх книжках не писали й половини того, що тепер можна побачити в телевізійних новинах.
Ларс Свендсен у книзі «Філософія зла» писав: «Ми стежили за подіями в колишній Югославії, дізнавалися про масові вбивства, насильство й страхітливі звірства. Читали про безглузду жорстокість, коли сербські війська примушували мусульманських батьків і синів спарюватися один з одним або іншими чоловіками, про те, як роздягнутих догола мусульман змушували дивитися на оголених жінок і при виникненні ерекції відрізали пеніс. Складно знайти хоч якесь пояснення, чому це відбувається. Події в Югославії стали потрясінням для нас, оскільки ми не уявляли собі, що таке може трапитися в наші дні і, тим паче, в тій самій частині світу».
Звичайно, в нас цього бути не може. Це не ми.
Ми, ми! Може! Особливо, коли війна.
Тому й війна.
— Кант казав, що війна — знаряддя прогресу, — кажу я.
— От сучий син! — відгукується Дайта.
У її голосі мені чується, якщо не ненависть, то принаймні виразна особиста неприязнь.
Мені пригадався кантівський категоричний імператив.
— Вибач, я вже трохи призабула…
— За Кантом, існує єдиний фундаментальний моральний принцип: чинити так, аби завжди розглядати інших людей як мету, а не як засіб. Цей принцип є імперативом, сказати б, наказом, і він категоричний — застосовується без винятків, у всі часи, в усіх місцях і обставинах.
— А-а, так-так-так, — пожвавлюється Дайта. — Знаю-знаю: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені… І що?
— Гарно сказано.
— І що? — наполягає Дайта.
— Шкода тільки, ні з чим це не в’яжеться.
— Як категоричний імператив, то не в’яжеться, а як знаряддя прогресу, то залюбки… Так виходить?
— Ще раз зацитую Юліуса Еволу: «У контексті героїчної традиції мала священна війна, цебто війна як зовнішня боротьба, слугує винятково засобом для реалізації війни великої. Велика священна війна — це боротьба людини з власними ворогами, які перебувають у ній самій».
— Отже, всі війни — лише проекція тих внутрішніх суперечностей, що розпинають людину? — уточнює Дайта. — І ти віриш цьому Еволі?
— Щось подібне казав Ейнштейн, тільки інакше формулював. Та й Сартра згадай…
У Сартрі Дайта, можливо, ще б засумнівалася, авторитет же Ейнштейна для неї беззаперечний.
— Як тоді поліпшити цей світ?
— Удосконалювати себе.
У Барікко є вислів: війна — це пекло, але красиве. Ну, красиве чи не красиве, але привабливе, з цим не посперечаєшся. Підсумовуючи свої роздуми на тему війни, Барікко написав: «Ми повинні навчитися змінювати своє життя, не забираючи його в іншого; пускати в обіг гроші й багатства, не вдаючись до насильства; знаходити свої етичні орієнтири, не рушаючи шукати їх на порозі смерті; відкривати самих себе у звичних місцях і ситуаціях, а не в траншеях; переживати найнеймовірніші емоції, не стимулюючи себе допінгом війни і наркотиком маленької повсякденної жорстокості. Ми повинні створити іншу красу, якщо ви розумієте, про що йдеться».