Дайта пробігає очима текст. У неї виникає правомірне запитання:
— Оригінал чи фальсифікація?
— Ображаєш. — Чіпляю на лице міну враженої гідності.
— Добре, — каже Дайта. — Я перефразую своє запитання: цей текст писала Оксана Забужко чи ти сам його вигадав?
— Звичайно, що сам, — зізнаюся. — Але з її слів та думок.
— Із думок, отже? — Перепитує, прикидаючи на пильне й примружене око рівень моєї неадекватності. — А якщо вона подасть на тебе до суду?
— У такому разі, ми ще й матимемо добру рекламу.
— А нам потрібна реклама?
Безтурботно стенаю плечем.
— Наразі ні. Ми прибережемо її на чорний день.
— Веселенька перспектива.
— Не лякайся, йдеться про чорний день для реклами.
Дайта дивиться на мене поглядом заклинача рептилій.
— Часом я не знаю, коли ти жартуєш, а коли кажеш правду.
— Я завжди кажу правду. Особливо, коли жартую, — кажу я.
Дайта нахиляється й цілує мене в плече. Йде до дверей. Її поцілунок на моєму плечі зостається, мов генеральська зірка. Узявшись за дверну ручку, озирається.
— Взагалі-то, я приходила запитати, чи тобі не потрібна моя допомога?
— Ще й як! — відповідаю. — Зверни увагу: за весь цей час ніхто до нас не увірвався. Ми цілком могли б заходитися вирішувати питання поповнення нашої сім'ї.
— Це тепер так називається?
Дайта повертається.
Із гуркотом розчахуються двері.
— Тату, кіно про війну розпочинається, — кричить Міка (ніколи не забуває мене залучити до свого улюбленого заняття), хекаючи, ніби за ним хто гнався. — Будеш дивитися?
— Ні, дякую, я про війну вже книжок начитався.
— А-а! Ну, добре. Я тобі потім розповім, хто там переміг.
З таким самим грюком двері зачиняються.
— Не з нашим щастям. — Зітхає Дайта.
Я киваю. Морщу чоло. Піднімаю догори на знак уваги вказівного пальця.
— Теза: текст як війна. Розпочни з перемоги — не буде чого закінчувати.
— Звучить як реклама.
— Угу, у її чорний день. І антитеза: війна як текст. Можеш не писати — не пиши.
— Це ти щойно придумав?
— Еге ж, мабуть, із переляку, коли Міка дверима бабахнув.
— Може, тебе частіше лякати треба?
— Думаєш, воно того варте?
Дайта серйознішає.
— Ти мою думку знаєш. Я дочекатися не можу, коли твій текст закінчиться. Ніби це справді війна. Якби моя воля…
Спиняю її жестом. Знову вказую пальцем у стелю.
— Теза: текст як спосіб пригадування. Не муч пам’яті — інакше дізнаєшся те, чого не було. Антитеза: текст як спосіб забуття. Незнання не звільняє від відповідальності.
— Що цього разу тебе налякало?
― Вираз твоїх очей.
Дайта недовірливо мружиться.
— То все-таки, твій роман — це спосіб пригадування чи забуття?
Знизую недавно поцілованим плечем. Чомусь цей рух дається мені важко.
Пригадується вірш Юрія Левітанського. Не втримаюся, щоб не зацитувати його повністю: «Ну, что с того, что я там был. / Я был давно. Я все забыл. / Не помню дней. Не помню дат. / И тех форсированных рек. / (Я неопознанный солдат. / Я рядовой, я имярек. / Я меткой пули недолет. / Я лед кровавый в январе. / Я прочно впаян в этот лед — / я в нем, как мушка в янтаре.) / Но что с того, что я там был. / Я все избыл. Я все забыл. / Не помню дат, не помню дней. / Названий вспомнить не могу. / (Я топот загнанных коней. / Я хриплый окрик на бегу. / Я миг непрожитого дня. / Я бой на дальнем рубеже. / Я пламя Вечного Огня / и пламя гильзы в блиндаже.) / Но что с того, что я там был, / в том грозном быть или не быть. / Я это все почти забыл. / Я это все хочу забыть. / Я не участвую в войне — / она участвует во мне. / И отблеск Вечного Огня / горит на скулах у меня. / (Уже меня не исключить / из этих лет, из той войны. /Уже меня не излечить / от той зимы, от тех снегов. И с той землей, и с той зимой / уже меня не разлучить, / до тех снегов, где вам уже / моих следов не различить.) / Но что с того, что я там был!..»