Хлопчик біжить за дідом.
— Провезете мене?
— Аякже.
Дід відчиняє дверцята. Хлопчик першим застрибує до салону.
— А можна я покерую?
Дід садовить його собі на коліна, малий міцно хапається за кермо. Авто рушає, поволі котиться польовою дорогою; в’їжджені лише дві колії, між якими росте ледве припорошена курявою трава.
Хлопчик витягує шию, аби бачити перед собою шлях.
— Можна я бібікну?
— Бібікни.
Дід зупиняється навпроти Калинцевого обійстя, точніше, того, що раніше було обійстям, тепер це — проросле бур’яном румовище.
— Досить, а то буде тобі далеко вертатися.
Хлопчик махає вслід «бобикові» рукою. Провівши авто очима, він уже збирається пришпорити уявного коня (пішки ходити нецікаво), щоб із місця перейти в галоп, але від руїн долинає голосний розбійницький посвист. Так свистіти вміє лише Мітька. Он його світловолоса голова видніється між заростей. Хлопчик і собі пробує свиснути у відповідь, але хоч як складає губи — жодного пристойного звуку, який хоча б віддалено нагадував Мітьків свист, у нього не виходить, лише якесь недолуге гусяче шипіння. З досадою витирає тильним боком долоні слину з підборіддя.
Хлопчаки сидять на моріжку — мабуть, щойно розташувалися, бо ні карт (у карти зазвичай грають Мітька з Федьком, Миколка зі Стьопиком у картах ще не тямлять, їм лише доручається колоду тасувати і відбій складати), ні ножика, в який учаться грати й найменші, не видно.
— Ну шо, малий? — зустрічає хлопчика Мітька. — Як діла?
Мітька — їхній заводій, восени він піде вже до третього класу, в нього навіть штани є такі, в які заволікається шкіряний ремінь із блискучою пряжкою, як у дорослого. Зараз на ньому звичайні хлоп’ячі штани на гумці, у своїх дорослих штанах він ходить лише до школи і то не щодня, однак ніколи не забуває про ту свою деталь одягу, яка вирізняє його з усієї цієї дитячої дрібноти й долучає до привільного світу дорослих, у який усі вони мріють чимскоріше влитися, і дбає про те, щоби й інші про це пам’ятали.
— Хи-ги-ги! — щирить дрібні мишачі зуби Стьопик. ― Як діва, мавий?
Недорікуватий Стьопик — Миколчин ровесник, він задерикуватий і вадливий, із ним хлопчик найчастіше конфліктує. Вважається, що Стьопик — відчайдух, а Миколка — мамин мазунчик, Звичайно, хлопчик із цим не згідний. Він неприязно дивиться на веселе обличчя Стьопика й корчить зневажливу гримасу. Відчуває: це саме такий момент, коли добре було б, відкопиливши нижню губу, сплюнути під ноги, як це робить Мітька, але в роті, як на зло, зовсім сухо.
— Як лягла, то дала, а як встала, то забрала, — відповідає Миколка Мітькові, намагаючись бути подібним на ватажка.
Смисл цих слів для нього майже цілковито закритий (якісь лише смутні химерні здогади бентежили його уяву), але слова ці, наче пароль, головне — правильно відтворити саму формулу, не збитися, нічого не перекрутити — реакція гарантована. Тож і тепер друзі вдоволено гигикають. Зачувши цю відповідь, навіть дорослі хлопці, які вже ходять до клубу, голосно регочуть. Але не зневажливо, а схвально, підбадьорливо, із поблажливою повагою.
— Хи, мавий, хи-хи, — продовжує хихотіти й корчити мордочку Стьопик, задирається: — Со мавий?
— Сам малий, — супиться Миколка. — Я вищий від тебе.
— Зате я тебе побову, — із викликом каже Стьопик і з готовністю зводиться. — Сповим — покваду тебе на вопатки.
Стьопик — із багатодітної сім’ї, у нього шестеро чи семеро, а може, й більше сестер, а оскільки він наймолодший, то кожна виховує його на свій лад, не дуже зважаючи на те, що він — єдиний мужчина у їхньому дівочому виводку, тому Стьопик ще з колиски зіткнувся з тяжкою життєвою дійсністю, загартувався й навчився відстоювати свій чоловічий гонор. Він перебував у стані постійної війни із сестрами, відмовляючись їм коритися, навіть найстаршій, яка за віком годилася йому в матері. Стьопик був мізерним, але дуже спритним та жилуватим, а, головне — диким. Цій його дикості кімнатний Миколка, якого плекали й ніжили всією родиною, сюсюкаючи та дмухаючи, як на яку невидану цяцю, не мав чого протиставити.
— Не лізь, бо дідові скажу, — пригрозив він про всяк випадок.
— Дузе я боюся твого діда! — Стьопик випинає вперед живота. — Я йому ковеса в «бобику» попвобиваю.
— Тільки спробуй, він тебе в силосну яму вкине.