Миколка сидить насуплений.
— Мозес із моєю Мавуською зинитися, — радить йому Стьопик. — Вона казава, со тебе юбить.
Маруська — Стьопикова сестра, руда й негарна. А Танька красива. Коли вона їсть цукерку, то блаженно закочує під лоба очі й надзвичайно смачно облизує розчепірені пальчики. Маруська — така ж дика, як Стьопик. І б’ється.
За цукерку може морду розквасити.
— Сам на ній женись, — бурчить Миколка.
Упевненість повертається до нього. Він вірить у чарівну силу цукерок. А Танька цукерки любить. І напевно ж більше, ніж оцього нахабного Стьопика.
Хлопці запалюють по черговій цигарці. Зазвичай вони так і курять — одна за одною, аж поки в голові починає макітритися.
— Виглянь, чи нема нікого, — каже Мітька Федькові. Федько зводиться на ноги й одразу ж злякано присідає, зачинає метушливо озиратися, ніби шукає, куди сховатися, квапливо гасить цигарку, тицяючи нею об шматок цеглини і замість того, щоб закинути її подалі від себе, встромляє в траву й усідається згори. Мітька й собі не гаючись вистрілює сигаретою в бур’яни і починає активно розмахувати долонею перед своїм носом, розганяючи дим.
— Секретутка! — гучно шепоче Федько.
— Сюди йде?
— Дорогою.
Мітька обережно визирає й сердито штурхає Федька під ребра.
— Розстріляти б тебе за панікерство.
Миколка й собі вистромлює голову. І в момент забувши про всяку конспірацію, вистрибує з бур’янів і мчить до жінки, квітчаста сукня якої викликає в нього прилив радості.
— Мамо!
Жінка озирається. Спиняється, дожидаючись малого.
— Ти що тут робиш?
— З хлопцями граюся.
Мама дивиться позад його спини.
— Ви там вогонь палите?
— Нє.
— А чого дим?
— Та то так щось, — недбало відказує хлопчик. — Де ти була?
— У райцентрі.
Райцентр у хлопчика асоціювався з раєм. Баба Мірка любила приказувати, що не може дочекатися, коли потрапить у рай, де ангели будуть доглядати за нею й піклуватися так, як тепер рідний син не піклується. Довго (майже цілу зиму) Миколка думав, що, говорячи про рай, баба Мірка (узимку, поки немає роботи, вона щовечора приходила до них на вечорниці дивитися телевізор, але то тільки так називалося, телевізор її цікавив не більше, ніж кота вишневе варення, просто їй кортіло потеревенити), мала на увазі райцентр, тому райцентр, який раз-у-раз дорослі згадували в розмовах (поїздки до райцентру були рідкісними й небуденними), уявлявся йому таким, яким баба Мірка описувала рай. Тепер-то він знає, що рай і райцентр — два різні місця, однак усе одно йому здається, що коли баба Мірка помре, то опиниться в райцентрі, а мама ось щойно повертається з того раю, про який так мріє їхня стара сусідка.
В одній маминій руці — розбрякла сумка, в іншій — якийсь пакунок: либонь, не дуже важкий, бо мама тримає його, легко підігнувши руку, а на згині ліктя в неї перекинута червона кофта.
— А що ти купила? — Хлопчик намагається зазирнути до маминої сумки.
— Щось купила, — усміхається мама, але до сумки залізти рукою не дозволяє. — Ходімо додому, там покажу.
— Цукерків купила? — не вгаває хлопчик. ― Яких? Чоколадних чи смоктальних? Дай уже…
Але мама не з тих, хто отак одразу поступається.
— А ти був слухняний? Збитків не робив?
— Так. Не робив.
— Що поробляв? Букварика з бабусею читав?
Про буквар хлопчик сьогодні ще й не згадував. Бабуся на щастя, теж.
— Я дідові на пасіці допомагав. — знаходить поважну відмовку.
— Дідусь удома?
— Нє. Поїхав у колгосп.
Узагалі, Миколка збирався ще погратися з хлопцями, та оскільки мама на місці не стоїть, то й він за нею поволі чеберяє, тримаючись за ремінь сумки — вдає, що допомагає нести, а насправді, щоб бути ближче до того, що мама купила для нього, але віддасть тільки вдома. Про хлопців він уже забув, навіть не озирнувся. Звичайно, з хлопцями цікаво, але за мамою він ще більше скучив — відучора не бачилися. Та й заінтригувала вона його тим, що в сумці лежить. І що ж там?! Що таке мама купила?!
Звідціля їхньої хати не видно, точніше, видно, але не ту, в якій вони живуть, а ту, яку дід будує. Вона велика й заступає стару хату. Уже зведено дерев’яні стіни, над ними здіймаються крокви. На причілку прибито «квітку» — знак, що головна робота вже позаду. Як каже дід, ребра вже є, зосталося м’ясо наростити.
— Мамо, а коли ми в нову хату переберемося?
— Не знаю. Як добудуємо, то й переберемося.
— Це дід для мене хату ставить, так?
— Якби для тебе, то, може б, у селі поставив. Де всі люди.
— Не хочу в селі, мені й тут добре, — каже хлопчик.