У Бродського є цикл віршів, що називається «Вірші про зимову кампанію 1980-го року» — коли він їх писав, то ще не знав, що ця кампанія розтягнеться мало не на десять років. Ось як Бродський оповів про свою реакцію на вторгнення радянських військ до Афганістану: «Не знаю, яка ще зі світових подій справила на мене таке враження. Хоча ніяких жахів по телевізору не показували. Просто я побачив танки, які їхали по якомусь кам’яному плато. І мене вразила думка про те, що Це плато ніяких танків, тракторів, узагалі ніяких залізних коліс раніше не знало. Це було зіткнення на рівні елементів, коли залізо йде проти каменя. Якби показували вбитих чи поранених афганців, то до цього — тут особливо — око людське вже звикло; без трупів і останніх новин немає. В Афганістані відбулося, окрім усього іншого, порушення природного порядку; ось що зводить із розуму, окрім крові. Я тоді, пам’ятаю, три дні не злізав зі стіни. А потім, посеред розмови про вторгнення, раптом подумав: адже російським солдатам які тепер в Афганістані, років дев’ятнадцять-двадцять. Цебто якби я і друзі мої спільно з нашими дамами не поводилися би більш-менш стримано в шістдесяті роки, то, цілком можливо, що й наші діти були би там, серед окупантів. Від цієї думки мені стало тоскно до крайності. І тоді я почав писати ці вірші». Якщо чесно, ці вірші Бродського спочатку не вразили мене чимось особливим, та коли я натрапив на автокоментар, то побачив і тексти, й автора зовсім в іншому світлі. Стало зрозуміло, що це не формальний відгук «на злобу дня», а форма співпричетності: Бродський не захотів залишатися осторонь від цієї події, він знайшов підставу (що його до цього спонукало: склад психіки, совість чи своєрідність того космосу, яким є людина?), щоб переживати ситуацію на рівні особистого. Бродський заявив про свою причетність. Про співпричетність, якої нам, «афганцям», бракувало тоді й бракує тепер. Тодішня країна СРСР відверталася від нас, відмовляючись співпереживати з нами цю війну. Так само нині відвертається Україна. Дивна ситуація склалася в нашому суспільстві: це суспільство нишком пересиділо, як страус, заховавши голову в пісок, перечекало війну й так само тупо, глухо та сліпо реагує на нинішні проблеми ветеранів тієї війни. Для порівняння можемо глянути на суспільство американське: під час війни, яку США вели у В’єтнамі, в Америці, попри ура-патріотичні заклики держави, знайшлися здорові сили, що осудили цю війну, скликаючи мітинги і вдаючись до різних форм боротьби за мир — країною прокочувалися хвилі антивоєнних настроїв, люди вимагали її припинення, закликали юнаків ухилятися від призову (тоді американська армія ще не була професійною); доходило до того, що тим солдатам, які поверталися з війни, плювали в обличчя… Такими були вияви суспільного розуму й совісті. Але як тільки суспільство домоглося свого і війна закінчилася, до ветеранів В’єтнамської війни стали ставитися з повагою, як до героїв. У нас же Афганська війна мовби осторонь пройшла, вона стала справою окремих, яким не пощастило, а для більшості зафіксувалася як фрагмент із теленовин (десь там посеред шахтарів та колгоспників), від якого, за прикладом Бродського, ніхто на стіну лізти не збирався. Якщо й був короткий період за часів СРСР, коли до «афганців» ставилися більш-менш по-людськи, то, знову ж, не тому, що совість пробудилась, а тому, що надійшла команда «згори».