— Війна — це завжди міф, — кажу я. — Хоча поки буде держава, поки буде ідеологія, врешті, поки буде людина, війна видаватиметься за сакральне дійство. Так було віддавна: американський індіолог Дж. Харт написав, що для тамілів (здається, перше століття нашої ери) втягнення народу у війну було рівноцінним поверненню до хаосу, що передував творінню, поверненню до ситуації, в якій були присутні, але не контролювалися всі елементи сакрального. Однак у процесі та після битви (битву можна розглядати як жертвоприношення) сакральна енергія підкорялася контролю й набувала благого характеру. Таміли вважали, що сакральна енергія (анангу) перебуває в людях, предметах і навіть явищах, але чомусь їм здавалося, що найбільше вона зосереджена в жінках та царях.
— Гм, — озивається Дайта.
Уявлення тамілів, вочевидь, знайшли в моєї дружини підтримку. І гмикнула вона явно не в бік базилевса.
— Ця енергія не однозначно позитивна, — уточнюю для ясності. — Вона двояка: з одного боку — джерело блага, родючості та процвітання, з іншого — погибелі й руйнування.
— Гм, — знову відгукується Дайта.
У цього «гм» більш як двадцять інтонаційних, а відтак смислових відтінків, і запозичила вона його в мене. Перебравши мою звичку гмикати, Дайта не просто її запозичила, а відібрала, як відбирають зброю. У нашій подальшій гонці озброєнь я забезпечив собі обороноздатність трохи громіздким, проте достатньо мобільним «угу».
— Не знаю, куди цю енергію скеровували жінки, стосовно ж царів, володіти цією енергією означало вміти її контролювати й скеровувати на процвітання країни та підданих. Воєнна тема домінувала в поезії древніх тамілів. Могутність царя в цій поезії пов’язувалася не тільки із його воєнними й організаторськими здібностями, а й зі здатністю підкорювати небезпечну руйнівну силу, спровоковану кровопролиттям, і перетворювати її в силу творчу. Війна цю здатність царя перевіряла й стимулювала. Як бачиш, людство споконвіків намагалося видавати війну за «за мирний атом».
Завершую екскурс в історію. І чую ствердне:
— Угу.
Либонь, жінки свою сакральну енергію використовують на те, щоб побити чоловіків їхньою ж зброєю на їхній же території.
Певний час я мовчки дивлюся на екран монітора. Потім продовжую:
— Література прагне облагородити війну, щоб виправдати смерть загиблих, щоб ті, які з неї повернулися, продовжували жити з більш-менш спокійною совістю, щоб ті, які прийдуть їм на зміну, також не замислюючись готові були померти…
— Говорячи це, чи розділяєш ти війни на визвольні й загарбницькі? — запитує Дайта (мабуть, пригадала шкільні уроки історії).
— Звичайно! Пафос війни випливає з її мотивації, але естетика війни завжди однакова.
— Війна й естетика щось не дуже поєднуються в моїй голові, — каже Дайта й торкається скроні тонкими пальцями.
Напевно, в Дайти чимало однодумців. Наприклад, Леонід Гроссман зазначав: «Війна не знає святкових ефектів і за своєю суттю позбавлена будь-якої естетики. Це найбільш огидлива, найбільш буденно-потворна й тяжка з усіх людських справ». А Джордж Орвелл красномовно доповнив Гроссмана: «Один із суттєвих спогадів про війну — відразливі запахи людського походження, які повсюдно переслідують тебе».
Звісно, за своєю істинною суттю війна антиестетична, але хіба все це болото, цей сморід, уся ця антисанітарія не прикрашена (розцяцькована) різними аксельбантами, орденами, кокардами та нашивками? А героїка подвигів, оте піднесення людського духу, що не виявляється за жодних інших умов?! Естетика війни (руйнування й убивства) навіть більш розроблена, ніж естетика праці (будування й творення); цю естетику агресії підхопив Голівуд і культивує її на всі лади. Радянське кіно також не відставало, клепаючи ура-патріотичні фільми про «наших» та «німців».