Вартовий зиркнув на мене здивовано:
— Як здогадався?
Стенаю плечем, мовляв, це ж очевидно: його геройський вигляд підказав.
— А я — із Волинської.
І попри це я ще довго чекав на офіційне звільнення, не без душевного здригання спостерігаючи, як земляки-штурмовики мордують здоровенного — під два метри — азербайджанця. Це був «дід» із нашого батальйону (наші «діди» вже вдома горілку пили, а в ротах ще окремі зосталися — дехто змушений був переслужити два-три й більше місяців), здається, з мінбатареї. Я знав його лише візуально, на нього неможливо було не звернути увагу; виділявся азер не лише на зріст, а й розкішними вусами та бакенбардами. Не знаю, які порядки були в мінбатареї, але такі вуса й такі баки треба було мати право носити, хоча (сам я того з військового статуту не вичитав) казали, що в армії представникам народів, для яких вуса вважаються виявом чоловічої та національної гідності, дозволено їх запускати, однак, не думаю, що статут мав на увазі такі вуса (а до того ж баки), які випестив азер: із такою рослинністю на лиці він і в цивільному житті в чоловічому товаристві не загубився б, про таких колись казали: стиляга. Коротше кажучи, статут статутом, а все залежить від командира. Нашому ж комбригові чомусь не подобалися чоловічі обличчя, порослі волоссям, навіть нашому взводному Бледьонову він наказав зголити вуса, і той мусив відмазуватися, що начебто вуса в нього прикривають там після поранення. Я веду до того, що перед комбригом Азербайджанцеві якось удалося відстояти предмет своєї гордості але спіткало його лихо потрапити на «губу», коли там господарювали хлопці з ДШБ, який долею випадку був сформований із щирих українців, а українські чоловіки, як відомо, хоча й носять вуса, але суто з особистих уподобань, а не з причини національної традиції. Отож, що не вдалося комбригу, те легко й не без задоволення здійснили штурмовики…
Але я відволікся, забігши наперед. Поки що наші «діди»-українці, аби не вибиратися на дембель усю дорогу на копняках, звернулися до земляків із ДШБ, а ті не змусили себе довго просити. Якоїсь ночі відбулася величезна бійка між українцями із ДШБ та узбеками нашого батальйону. У тому, що хлопці залучили для «розборки» третю силу, не було нічого ганебного, це була звичайна практика, проте феноменальність цієї історії в тому, що не тільки решта українців третього батальйону не піднялася разом із штурмовиками проти узбеків, а й наші стражденні «діди»-українці, через яких, власне, й здійнялася вся ця колотнеча, також не поткнули носа на «розбор», а відсиджувалися в наметі, дожидаючись, чим усе закінчиться. А бійка, на щастя, завершилася без жертв і каліцтв. Офіцери акуратненько постріляли з автоматів понад головами забіяк і успішно їх розігнали. Зазвичай такі історії закінчувалися трагічніше.
Національностей у батальйоні було чимало, і жодна з них не зживалася мирно з іншою. Але чомусь найчастіше спалахували сутички між казахами й туркменами. Ні з того ні з сього піднімають батальйон по тривозі. То туркмен штрикнув штик-ножем казаха (казах цей був доволі примітним, мабуть, найтовстіший у батальйоні, така собі не дуже висока, але широчезна тумба, і характер мав — не подарунок, батальйонне начальство «ліберальничало», більшість провин солдатам сходила з рук, треба було дуже відзначитися, аби тебе офіційно покарали, а цього типа, пам’ятаю, тоді, коли в бригаді ще гаубвахти не було, за якесь порушення тримали в ямі), як виявилося пізніше, рану завдав несерйозну, але казахи, бажаючи помститися туркменові, кинулися його переслідувати й загнали в річку Кабул, що протікала неподалік, і той сплавився униз за течією. Батальйон прочесав територію ― туркмена знайшли, теж живого-здорового. Іншого разу іншому туркменові в нічній бійці казахи проломили череп шкворнем, що з’єднує танкові траки. Навіть у разі каліцтва не пам’ятаю щоб когось із винуватців притягнули до відповідальності. Жертви цих інцидентів списували на війну. Воно й зрозуміло: почни шукати винних — кінця-краю не буде… Стільки тих винних. Так і до себе доберешся. І до Кремля. Бо вже тоді було очевидно, що війна ця на фіг нікому не потрібна.
Найвідчутніше загострювалися конфлікти між призовами та націями тоді, коли батальйон стояв у бригаді. Від отієї, здавалося, повічної замкнутості в просторі й загубленості в часі, відрізаності від цивілізації, від нелюдських умов, від фізичної напруги та морального гніту, від тупої роботи або вимушеної бездіяльності «рвало дах» не лише в рядових бійців, айв офіцерів. Вважалося, що в бригаді ми відпочиваємо від війни. А насправді війна була перепочинком від бригадної затхлості. Ми гризлися як звірі в клітці. Можливо, людство для того й придумало війну, щоб відпочивати від життя. Бригадний побут принижував. Геть усіх. А війна вивищувала. На виїздах усі життєві проблеми відступали на задній план. І життя, і смерть солдата починали набувати сенсу. Бо не було смислу жити солдатові так, як ми жили в бригаді. І помирати не було сенсу. Бо не було за що. Це була би марна смерть. А війна розставляла все на свої місця. Цінність життя врівноважувалася цінністю смерті. Війна нас ріднила. Війна привносила ідею. Ця ідея надавала вчинкам благородності. Будь-який батальйонний чмошник міг зрівнятися в героїзмі з кожним батальйонним авторитетом. Героїзм на цій війні давався найлегше. Може, тому Й не надто часто відзначався. Героїзм був нормою.