Той притулив рукавичку до носа й потер щоки.
― Чого ті сніжинки такі лихі? Кусаються, як дідові бджоли.
— Мороз, — коротко кинув ангел.
Хлопчик шморгнув носом, кліпаючи засніженими віями, й діловито поцікавився:
— А у вас крила завжди такі білі чи то снігу нападало?
Ангел-охоронець озирнувся через плече, скосивши око собі за спину. Хотів сказати, що в нього немає крил, але передумав. Бачити невидиме й бачити те, чого немає, — два різні процеси, проте якимсь чином вони поєднувалися в малому. Оскільки дитя свято вірить у те, що бачить, було б нерозумно з ним сперечатися.
— А в мого діда теж крила є, — повідомив хлопчик.
— Я знаю.
Хлопчика розчарувала така стримана реакція на його звістку, йому хотілося чимось вразити цього мовчазного й трохи дивного чоловіка.
— А в мене скоро виросте пропелер, як у Карлсона, — похвалився він. — Бо в дітей спочатку виростає пропелер, а потім, як почнуть рости крила, пропелер треба буде помазати йодом, він відсохне й відвалиться, щоб не заважав.
— Он як! — цього разу ангел зацікавився. — А навіщо тобі пропелер?
— А вам крила для чого?
Ангел-охоронець непевно знизав плечем і знову кинув оком позад себе.
— Для краси, може…
— А мені пропелер — для користі. Щоб літати… Це ж вам не свинячий хвостик.
— Яка ж користь із літання?
Хлопчик замислено шморгнув носом, тернув під ним рукавичкою й уважно вивчив її поглядом.
— Шмарки. — Витер рукавичку об полу пальта й тільки тоді відповів: — Літати кльово.
— То це не користь, а задоволення, — зауважив ангел-охоронець.
Хлопчик скорчив міну, яку ангел не брався витлумачити.
— Бабі вишні обірву, які вона з драбини не може дістати… Кота з груші зніму, якщо його собаки заженуть… До ластів’ячого гнізда загляну, щоб знати, у них там одна кімната чи дві… І взуття не буде зношуватися…
— Щодо взуття, це ти правду сказав, — вдоволено кивнув ангел. — Користь очевидна.
Ангел-охоронець виглядав спокійним. Лише Богові сповна відома доля людини в часі від народження до смерті та доля її душі у вічності; ангелові-охоронцеві знання про долю підопічного дається епізодично, йому відомі всі небезпеки, що пантрують у світі на цього хлопчика, він знає, як їх уникнути одначе річ у тому, що ангел — не поводир, а безправний охоронець, якого не мусить слухатися навіть оце мале дитя, позаяк має право вибору, ангел-охоронець майже позбавлений прямих засобів впливу, він здатний передбачити всі можливі варіанти розвитку подій, проте зазвичай йому закритий доступ до інформації, який із цих варіантів реалізується, відтак у більшості випадків змушений діяти за обставинами. І нині, коли малому спало на думку прогулятися до села, ангел-охоронець зробив усе можливе, щоб ця ідея не оволоділа нерозумним дитям. Найперше він спробував навіяти йому альтернативні помисли, які відволікли б від небезпечного задуму, проте хлопчик не тільки не бачив ангела так, як бачить зараз, а й не чув його. Зрозумівши, що дитину не вдасться забавити, ангел-охоронець звернувся до здорового глузду баби, яка опікувалася онуком, намагаючись посилити її пильність і викликавши почуття неспокою. Баба й справді стривожилася, але пов’язала цю тривогу не з онуком. Не гаючись накинула куфайку.
— До плити не лізь, — застерегла онука. — Я до хліва вигляну.
І поспішила чи то до корови, що сподівалася на теля, чи то до свині, що намірилась опороситися.
Хлопчик не забарився скористатися з її відсутності. Коли він вийшов із хати, ангел-охоронець зробив відчайдушну спробу привернути бабину увагу: вітром вирвав двері з рук малого й щосили гримонув ними, на що баба навіть вухом не повела — довелося заставити грюкнути дверима хліва, але замість того, щоб показати носа на вулицю й присікти непорядок, стара господиня щільно причинила їх із середини.
Без спонукань із боку ангела хлопчик продовжив свій шлях.
— Вітер в очі коле, — малий затулив лице рукою. — Давайте, будемо йти задки. — Розвернувся спиною до вітру.
Не було певності, що вони рухаються в той бік, у який спрямовують свої зусилля, а не туди, куди їх зносить стихія. Якийсь час мовчки брьохалися в снігу.
— А знаєте, що? — озвався хлопчик. — У мене скоро іменини.
Говорити йому було важко, він ледве бурмотів слова собі під ніс, проте ангелові не доводилося перепитувати, він чудово розумів свого підопічного, навіть якби їхня розмова відбувалася лише в того в голові.
— Мене Миколкою звуть… Як діда. Мого діда всі люди знають, а мене тільки хутірські. Коли я виросту, про мене в газеті напишуть…