Якщо вже я заговорив про кіно, то мусив би зараз згадати нашумілу прем’єру «9 роти» Федора Бондарчука. Я би й згадав (недавно я потай від Дайти — вона правильно вважає, що з теперішнім станом моєї психіки мені тільки мультики про Чебурашку дивитися — переглянув цей фільм на своєму комп’ютері), але тоді довелося б довго й нудно виправдовуватися, позаяк після цього перегляду я знову «підсів» на транквілізатори. Було б не шкода розхитаної психіки, що реагує, наче сигнальна міна, на кожен необережний дотик (навіть якщо цей дотик спричинений не якоюсь ворожою силою, а крилом метелика); не шкода було би печінки, яка не дає ради переробляти всю ту хімію, якою доводиться глушити себе, — аби тільки цей фільм виповів те, що не полишає мене довгі роки; натомість «9 рота», можливо, й варта, щоб про неї згадати, але говорити там немає про що, у радянські роки така продукція на якомусь «Мосфільмі» була поставлена на конвеєр, її штампували на вимоги ідеології. Таке враження, що й Бондарчук виконував державне замовлення (щоб заморочити голову пацанам, яким ще належить відбути священний обов’язок, і налаштувати їх на героїчне майбутнє; щоб упорснути дозу ностальгії тим, хто вже досяг зрілості, але пам’ятає себе пацаном; щоб нагадати про мину лі подвиги й підтримати на дусі тих, хто не росте, а лише старіє, залишаючись клаповухим недалекоглядним пацаном) оскільки фільм не про людину, а про якийсь спрощений її варіант, і в основі його не війна як явище (чи антиявище), а певні усталені й доволі віддалені уявлення (середньостатистичного обивателя) про війну, що відтворюються низкою кінематографічних штампів. Утім, я не кінокритик, тому не братимуся судити про художню вартість фільму. Зважаючи на потужну рекламу й безперестанні розмови довкола фільму, я чекав від нього більшого. Чогось універсального (як у Бондарчука-старшого), а це кіно «вставляє» лише в «своєму жанрі». Фільм мені не сподобався, але, незважаючи на це, я вдячний Федорові Бондарчуку (навіть якщо це видасться комусь непослідовністю), що він бодай у такий спосіб (звернувся до замовчуваної афганської теми. Нехай це не фільм-осмислення (а саме осмислення потребує ця війна), а лише фільм-нагадування, що теж важливо; річ навіть не в тому, що ця війна була, але сучасне суспільство не хоче цього знати (як і тодішнє суспільство заплющувало очі на війну в Афганістані), а в тому, що війна триває і триватиме, доки залишатиметься в цьому світі бодай один із тих, хто з неї повернувся, думаючи, що позбувся її (спочатку відсторонившись від неї в просторі, залишивши Афганістан, потім віддалившись у часі), але, як з’ясувалося згодом, він вивіз її з собою, назавжди ставши її трофеєм.
Перша моя поетична збірка називалася «Як довго ця війна тривала».
Якби я писав її тепер, то назвав би: «Як довго ця війна триває».
Завагався: зі знаком оклику чи без? Хоч як уникай пафосу, хоч як борися з ним, а він конче прагне настромити тебе на чергову палю знаку оклику.
Коли вже я згадав про жанри, то логічно буде зауважити: у певному сенсі «9 рота» Бондарчука нічим не відрізняється від Гончаревих «Прапороносців» (я вмисне перечитав цей роман; на мою думку, він правдивий у сенсі ознак часу, але не бездоганний щодо істини). Кожен із них експлуатує й водночас возвеличує тему війни в притаманний йому спосіб, зважаючи на ідеологічну та естетичну кон’юнктуру, що була властива для того відтинку історії, в якому вони жили Й творили, і кожен по-своєму непогано там облаштувався.
Потрібно зважити й на те, що «Прапороносці» — дебютний твір Олеся Гончара. З думками про «Прапороносців» мені не треба критися від Дайти, і я заходжуся розлого просторікувати з цього приводу.
— Про все, що ти кажеш, Гончар попередив читачів назвою, — встромляє дружина репліку, коли я замовк, щоб перевести подих. — Мені здається, він учинив чесно. Кожна більш-менш освічена людина здатна зорієнтуватися, чого можна чекати від твору з назвою «Прапороносці».
Жіноча логіка на те й існує, щоб зводити нанівець світоглядні судження чоловіків.
— Суть не в тому, як Гончар назвав трилогію, а в тому, що він її написав, — заперечую радше за інерцією, аніж із принципу.
Дайта дивиться на мене докірливо, однак слова її примирливі:
— Літературу неможливо переписати. І цей світ, і ця література — даність, на яку потрібно зважати.
Усі ми — трохи філософи, проте більшість із нас заробляє свій геморой не на учнівських лавах, а на суддівських сидіннях. Місце з назвою Літостротон ніколи не буває порожнім.