Малий перебиває:
― Він сказав, що це ти вбив мого дідуся.
«Цього треба було сподіватися».
― Ти ж знаєш, твого діда вбило струмом.
—І ти зовсім не винен?
Хлопчик дивиться йому в обличчя.
— Я не зміг його вберегти, це не в моїй компетенції, я рятував тебе.
На очі малому набігають сльози.
— Я з тобою більше не дружу.
Ангел-охоронець перестав снитися хлопчикові.
«Ось і добре. Досить із мене цих розмов. Якщо вже на те пішло, то підопічний повинен слухати й слухатися, а не вступати в дискусії».
Його втомили нестандартні ситуації. Втомили навіть більше, ніж кпини Цезаря. Хоча цей інтриган не проминав нагоди дошкулити.
— Як там мій хрещеник поживає?
«Відколи це він твій хрещеник?» — Кортіло дати рішучу відсіч, однак ангел-охоронець демонстрував лише повний духовний спокій:
— Поживає.
Ангелові вдалося відстояти хлопчикове життя, однак воно втратить будь-який сенс, якщо не буде доброчесним. Адже відомо, що краще позбутися життя, ніж загубити душу. Він не для того рятував підопічного, аби той занапастив себе. Відтак пильнував кожен хлопчиків рух, відстежував кожну його думку, а щоб не покладатися лише на дитячий несформований розум та щасливий випадок, давав малому всілякі підказки.
Звичайно, Цезаря такий хід подій аж ніяк не влаштовував.
— Ти, Янеку, думаєш, що якщо будеш нашіптувати йому «правильні рішення», то він виросте Сократом?
— Сократ був язичником. Йому нашіптував такий демон, як ти.
Цезар ніби й не чув.
— Ти перетвориш його на шматяну безвольну ляльку.
― Це не твій клопіт.
Цезар розсміявся.
— Ти сердишся, Янеку, а, отже, ти неправий.
Ангел-охоронець хоча й не виявляв надмірної емоційності, проте визнавав її наявність. А Цезар продовжував його розхитувати.
— Хоч би що ти казав, а факти свідчать, що свою репутацію охоронця ти ставиш вище від людського життя.
— Я роблю тільки те, до чого мене спонукає обов’язок сухо відповів ангел.
— Ти, Янеку, мочиш людей, а це не входить в обов’язки ангела-охоронця. Ти злив старого й навіть оком не кліпнув.
Цезар грався брелоком у вигляді людського черепа, крутив його то на одному, то на іншому пальці, виписуючи в повітрі різні фігури. Це миготіння відволікало увагу ангела-охоронця, заважало йому сконцентруватися. Кортіло вихопити цяцьку й жбурнути геть.
— В усіх своїх діях я дотримуюся закону.
Скривлені в посмішці вуста Цезаря з’їхали набік.
— Скількох людей ти готовий завалити, аби продемонструвати свій клас охоронця? Хіба не це для тебе головне?
— Для мене головне вберегти підопічного…
— Якби ти думав про підопічного, а не про себе, він би вже був у раю. Ти це знаєш. Але ж ні, ти волочиш його до пекла… Ти однаково програєш. Ти вже програв. Ти виторгував саме стільки часу, скільки потрібно, щоб невинна дитина перетворилася на запеклого грішника…
Ангел-охоронець подивився Цезареві прямісінько в зіниці.
— Ти можеш говорити, що завгодно, ти можеш навіть пенькнути, але тобі не вдасться вплинути на мене… Хлопчик доживе до старості. І помре із чистою совістю.
На це Цезар розреготався йому в лице.
— Та твій клієнт навіть до двадцяти не дотягне, навіть якби ти, Янеку, пенькнув.
— Це ми ще побачимо.
— Звичайно, побачите. — Цезар різким рухом упіймав брелок і затис у кулаку. — І він побачить, і ти побачиш. А я вже бачу, що ти зберіг його не для миру, а для війни.
Цієї миті ангелові-охоронцеві відкрилося те, про що вже відав Цезар.
«Чому він завжди знає більше, ніж я?»
Стьопик із-за рогу хліва прицілився в Миколку з палиці й вистрілив:
— Пах! Пах! Падай, ти забитий.
— А от і не забитий, тільки поранений, — не погодився Миколка і дав чергу у відповідь: — Тр-р-р-р!
Із подвір’я долинув мамин голос:
— Микольцю, ходи обідати.
— Уже йду, — відгукнувся хлопчик.
Він мерщій побіг до хати, зоставивши Стьопика помирати в лопухах.
Дзен солдата-піхотинця
Перемога і поразка — це питання
тимчасових обставин.
― Ти вже придумав назву для роману?
Так, назва — це півсправи. Роман без назви — те саме, що гадюка без хвоста. Спробуйте собі уявити безхвосту гадюку, якщо гадюка — це суцільний хвіст. Про кожен роман теж можна сказати, що це безкінечно довга назва всього того, що залишилося поза текстом.
— Робоча назва роману — «Поразка».
— Якось не дуже оптимістично звучить, — делікатно зауважує Дайта.