Саме з цих міркувань я сказав, що це робоча назва. Були в мене декотрі сумніви… Назва нав’язалася в процесі замислу, а оскільки він, хоча й не зазнавав особливих метаморфоз, проте визрівав досить довго й, у зародку будучи окреслений лише пунктирною фабулою на рівні загальної ідеї, тривалий час існував у доволі невиразному вигляді; поволі увиразнювалася магістральна лінія, обростала деталями, розставлялися основні наголоси — визрівала концепція, але народилася вона сконцентрованою у вигляді немилозвучної назви. Концепція мене влаштовувала (вимальовувалася певна ієрархія поразок: поразка у війні, поразка ангела й особиста поразка головного героя), а назва хоча й випливала з логіки твору, мені не подобалася: я прихильник містких, метафоричних назв, а ця видавалася мені надто спрощеною, одновимірною, такою, що не відповідає ідеї вітаїзму, що, власне, й спонукала мене до написання цього твору. Навіть більше: назва звучала як вирок, а мені навіть у ролі письменника-деміурга не хотілося брати на себе право виголошення остаточних вердиктів.
Проте що довше я крутив-вертів цю занепадницьку назву, розглядаючи її під різними кутами, то очевидніше виявлялася неоднозначність можливого сприйняття, розуміння, тлумачення й переживання такого, здавалося б, однополюсного й прямолінійного явища, як поразка (яку неможливо розглядати без зв’язку з її антонімом — перемогою). Що більше я над цим розмірковував, радячись із різними випадковими (що саме до рук текло) літературними джерелами, то відчутніше увиразнювалися глибинні смисли цього слова і, вивільняючись, набували якогось воістину метафізичного змісту.
Першу підтримку я знайшов на Сході. Завжди, коли потрібно прозирнути бездонність речей, промацати тонші їхні взаємозв’язки, ми озираємося на Схід.
Лаоцзи в трактаті «Дао-Де цзин» писав: «Той полководець заслужив на повагу, який дорожив життям усіх учасників на полі бою». Але в лаоському святилищі для таких немає місця, там ліворуч — вівтарі для статуй мудреців, а праворуч — переможці кривавих сутичок. До них воїна великодушного не віднесеш, але і мудрецем його тим паче не назвеш: нерідко він виймав свій меч із піхов… Зате він уникав намарних жертв, усвідомлюючи страшну ціну перемоги. Хто женеться за гучною перемогою, зазвичай швидко привчається вбивати, безжальний же до власних ворогів гідний меншого визнання в нащадків. А може, благородних воїнів поставити в лівих нішах, а воїнів жорстокосердих — у правих? Хто рідко вбивав — того праворуч. Хто часто вбивав — того ліворуч. Усіх одягнемо в жалобне вбрання, нехай вічно сльози проливають за убієнними. Адже що таке горезвісний грім перемоги, як не печальний погребальний плач?
Лаоцзи не бачить відмінності між переможцями й переможеними, найперше, либонь, тому, що ціна перемоги, якщо брати до уваги загублені людські життя, зовсім не привабливіша, ніж ціна поразки. Часто плата за перемогу значно вища й перевершує всі жертви переможених. Згадаймо, чого вартувала перемога Радянського Союзу в Другій світовій війні. Утім, людське життя (найвища цінність) у контексті війни цінується найменше, зрештою, як і в мирний час — чи не в цьому причина тієї легкості, із якою зачинаються війни? На першому місці завжди перебуває матеріальне — його збереження і примноження. Що ж до солдата, то цінується лише його функція: йому належить убивати й бути вбитим, поза тим він нікому не цікавий і непотрібний навіть живий, а тим паче мертвий, не потрібний у тому сенсі, щоб віддав йому належну шану, а ось використати мертвого солдата ідеологічна та військова машина намагається сповна, ставлячи в обов’язок живому солдатові мститися за вбитого, тож будь-який вияв пацифізму матиме відтінок зради. Хоча це не що інше, як відверта й безпардонна експлуатація живих та мертвих. Солдат — лише прах земний. Для прикладу: попри всі ті сили, що досі сповідують радянські ідеологічні цінності й зі скорботними мінами стоять на сторожі біля могил убієнних у Великій Вітчизняній війні, попри всю їхню патетичну риторику, досі ще на місці колишніх боїв є численні останки полеглих героїв, і робиться це на спеціальними командами, які фінансувалися б та споряджалися якщо не владою, то бодай тими ж прибічниками совєтів (комуністів та іже з ними), а потугами різних аматорів; це школярі повертають із небуття радянських бійців, викреслюють зі списків тих, хто пропав безвісти… Виникає запитання: чим займалися всі ті професійні поборники воєнної доблесті аж шістдесят літ, чому нині не вклякають на коліна й не копирсаються в землі?.. Чому тодішня імперська держава, яка взяла на озброєння гасло «ніхто не забутий, ніщо не забуте», не дала цьому ради? Адже йдеться не про чужі території, до яких немає доступу, та й про фінансові витрати не йшлося, коли треба було копати протитанкові рови та інші оборонні шанці, без жодних балачок залучали жінок та дітей, власне, всіх — від малого до старого. Чому ж після того, як фронт відсунувся на захід, їх не організували для впорядкування (яке жорстке й бездиханне слово) місць боїв, для пошуку та захоронення загиблих співвітчизників (а якщо по-людськи, то й ворогів), не віддали їм останньої шани? Тільки тому, що гасло, взяте на щит, використовували лише як рекламний слоган. Усі, хто тоді й тепер на всіх рівнях Влади та й громадських організацій, заговорюють про вічну пам’ять героям, — чинять словоблудство. Це легко перевірити їхнім ставленням до живи ветеранів. І нинішня українська держава щодо цього нітрохи не ліпша від радянської. Тому всі ці переможні фанфари завжди звучатимуть як погребальний плач.